Читати книгу - "Королева пустелі"

настрій. Усі троє з’їли свій холодний обід, обійшовши Кляйн Енґельгорн, вийшли на гострий хребет і вирушили козиною стежкою вперед. «Це виявилося доволі легко, хоча ніхто раніше такого не робив», — зазначала Ґертруда.

О сьомій вечора вони знову були біля підніжжя гори. Було надто темно, щоб повертатися в долину, і вони вирішили заночувати у вівчарській хижці, про яку знали Фюрери. Для Ґертруди це була справжня ідилія, чарівлива й наївна. Маленьке шале на гірському схилі в оточенні стрімких гірських річок; усередині — троє мовчазних пастухів з люльками в зубах в оточенні дебелих свиней; жарко палає вогонь, а троє стомлених альпіністів частуються найсмачнішим у житті Ґертруди хлібом і молоком. Потім вона вмостилася на сіннику, загорнулася в ковдру і сіно й проспала так вісім годин, аж доки її не розбудило рохкання свиней. Вона боролася з бажанням зостатись у хижці й зустрічати кіз, що поверталися з нічного вигону. Однак о 7:30 Ґертруда вже йшла гірською стежкою разом з Ульрихом — Гайнрих зник на світанку — і вони вели довірчу бесіду, як двоє друзів, яких зблизила пережита разом небезпека. У селищі Іннерткірхен Ульрих повів її до себе додому, де познайомив з сімдесятирічним батьком. «Чарівний будинок, — писала вона, — старе дерев’яне шале 1749 року побудови, з низькими стелями й довгими рядами вікон, з мусліновими шторами й горщиками герані (на підвіконнях). Скрізь — бездоганна чистота».

Сіли вечеряти. Апетит у Ґертруди був вовчий: вона просто поглинала хліб, сир, чорничний джем і яйця. Як вона розповідала Г’ю і Флоренс, за всі рази її перебування в Альпах то були найкращі два дні: «Ну, і як вам наша двотижнева програма? Два старі піки. Сім нових — один із них «першого класу», ще чотири — досить складні Один новий перевал, теж «першого класу». Непогано, чи не так?».

Два тижні минули, попереду було повернення в Редкар, осінній дощ і жіночі збори. І спогади про її пригоди у вигляді слайдів «чарівного ліхтаря», що їх вона показувала жінкам робітників Кларенса.

Ґертруда повернулась у Швейцарію 1902 року, щоб Ульрих дотримав дане їй слово — повести на Фінстерааргорн, і з’ясувала, що вона тепер — знаменитість. Ґертруді було дуже приємно, коли кондуктор потяга спитав, чи не є вона тією самою міс Белл, яка торік підкорила Енґельгорн. Оселившись у тому самому готелі в Розенлау, вона зустріла гідну суперницю, яка ще більше розбурхала азарт. Ґертруда писала:

«Тут зупинилась іще одна альпіністка, фройляйн Кунце — дуже вправна, але не дуже рада бачити мене, бо я забрала у неї провідника Ульриха Фюрера. Її супроводжує німець, видатний скелелаз із Берна; я розмовляла з ними вдень, коли вони повернулися... Вони кілька разів сходили на Енґельгорн, але найкраще залишається ще попереду».

«Найкращим, що залишалося попереду», був пік Фінстерааргорн. Ґертруда була настільки сповнена рішучості його підкорити, що без заперечень погодилася на перше з «неможливих» завдань, підготовлених Ульрихом — траверс, перехід, Лаутерааргорн — Шрекгорн. Це мало стати першим сходженням. 24 липня вони піднялися на високий хребет, де зіткнулися носом до носа ні з ким іншим, як з кремезною фройляйн Геленою Кунце, яка мала намір першою збудувати традиційну «пірамідку з камінців» на підкореній вершині і вписати своє ім’я в історію. Між дамами відбувся обмін словесними «шпильками», однак лаври дісталися Ґертруді. У грайливому, але рішучому настрої вона здійснила перше сходження без особливих клопотів, що здивувало навіть її саму. Згідно з виданням Alpine Journal[22], це сходження для неї, з погляду техніки альпінізму, було найважливішим.

Тепер Ґертруда справді заслужила спробу здолати Фінстерааргорн, найвищу гору в Бернських Альпах. Перше підкорення цього піка зафіксоване 1812 року, але ніхто й ніколи не піднімався його північно-східним схилом, а саме цей новий і складний маршрут Ґертруда й Ульрих ретельно обмірковували протягом двох років. Гостра, як лезо, віддалена, «з крутим норовом» гора височить перпендикулярно не менш гострому гребеню; її величний пірамідальний пік (4 274 метри або 14 022 футів) видно на сотні миль навколо. Самотня й віддалена від цивілізації, ця гора відома поганою погодою й частими лавинами. Найдосвідченіші альпіністи відступалися від виклику, який кинули собі тридцятип’ятирічна жінка та її провідник. З усіх гірських експедицій Ґертруди це була найнебезпечніша. І в наступні двадцять п’ять років це сходження вважатимуть одним із найвидатніших за всю історію підкорення Альп.

Для тренування Ґертруда разом із братами Фюрерами зійшла на Веллгорн, де єдиною проблемою був надзвичайний холод. Потім разом з Ульрихом вона вирушила на «інспекцію» умов гори Веттергорн, що було нетрадиційним перед підйомом на Фінстерааргорн, але Ульрих вважав, що це — саме те, що потрібно «для розігріву». «Цього ранку я вийшла о 5:50 на... ну, Ульрих називає це дослідженням руху каміння. Коротше кажучи, ти йдеш нагору й дивишся: упаде на тебе камінь чи ні. Якщо не впаде, ти робиш висновок, що тут підніматися можна... Ми пройшли під льодоспадом, де я „дослідила рух каменя” по своєму коліну... це боляче».

Вони витратили цілу добу на безрезультатні спроби й здійснили другий підхід наступного дня. Чудового вечора скелелази прибули в альпіністську хижку. Ґертруда навіть без пальта прогулялася навколо по зеленій траві, перевертаючи камені, щоб помилуватися дрібними кущиками фіалок. О 1:35 ночі група вийшла з хижки; першим на них чекав хибкий кряж, криві кам’яні зуби якого (професіонали називають їх «жандармами», з чого ясно, що нічого доброго чекати не доводиться) стирчали то там, то тут з льодовика. «Величезні каменюки час від часу скочуються вниз... згори їх присипає каміння, яке так само готове зірватися й упасти будь-якої миті». Устромивши руку в розщелину, Ґертруда зачепила чималий плаский камінець. Він упав прямо їй на голову, Ґертруда зірвалась і поїхала вниз по льодовику, аж доки не вхопилася за якийсь крихітний виступ. «Я підвелася на ноги. Мотузки не було. Пізніше, коли я знайшла її й оглянула, то побачила, що її буквально розрізало за якийсь ярд (30 см) від мого тіла».

З мотузкою, яка значно скоротилася, Ґертруда продовжила сходження. Ухил ставав дедалі крутішим, а внизу, під ними, уже почали збиратися чорні хмари з заходу. Верхня ділянка хребта досі була далеко попереду, а головне — вершина — ще далі. Спершу вони були в бадьорому настрої, але протягом наступної години надто далеко не просунулися, та й погода погіршувалася з кожною хвилиною. Пішов сніг, а до головної вершини було ще добрих триста метрів, ще й шлях звузився до одинокого «жандарма» з шестиметровим виступом, що висів