Читати книгу - "Чотири сезони"

який вимастився в лайні та вийшов з іншого боку чистим. Енді Дюфрейном, який прямував у бік Тихого океану.

Про решту всього, що сталося того вечора, я дізнавався від півдюжини джерел, хоча дізнаватися там особливо не було чого. Напевно, Рорі Тремонт після того, як вивалив обід і вечерю, вирішив, що втрачати йому все одно нічого, і поповз далі. Впасти в шахту між внутрішнім і зовнішнім сегментами стіни тюремного блока йому не загрожувало — вона була така вузька, що Тремонту довелося протискатися вниз. Згодом він розказував, що не міг вдихнути на повні груди, тому дихав потроху, а ще відчув, що таке бути похованим живцем.

На дні шахти він побачив велику каналізаційну трубу, під’єднану до чотирнадцяти туалетів у блоці номер п’ять. То була керамічна труба, яку проклали там тридцять три роки тому, і вона була розбита. Біля дірки із зазубленими краями Тремонт знайшов скельний молоток Енді.

Енді вибрався на свободу, але це було нелегко.

Труба була ще вужча, ніж шахта, якою щойно спустився Тремонт, — два фути в діаметрі. Рорі Тремонт у неї не поліз, і, наскільки мені відомо, ніхто інший теж. Бо проповзти нею — то, либонь, було щось збіса неймовірне. Поки Тремонт оглядав діру й скельний молоток, із труби вискочив пацючара — завбільшки з цуцика кокер-спаніеля. Тремонт притьмом видряпався назад у камеру Енді. Чисто тобі мавпа по жердині.

Енді проліз у ту трубу. Може, він знав, що відходи з неї витікають у струмок на болотистому західному боці, за п’ятсот ярдів поза стінами в’язниці. Думаю, знав. План тюрми не був засекречений, й Енді, напевно, якось примудрився на нього глянути. Він був мужик доскіпливий, мусив знати чи довідатися, що каналізаційна труба, яка виходила з блока номер п’ять, була останньою в Шоушенку, не під’єднана до нової каналізації, а ще мусив знати, що або він тікає до середини сімдесят п’ятого, або не тікає взагалі, бо в серпні цей корпус також мали під’єднати до нової каналізації.

П’ятсот ярдів. Довжина п’яти футбольних полів. Замалим не миля. Він проповз цю відстань, може, тримаючи в руці маленький ліхтарик-олівець, а може, усього-на-всього коробку сірників. Проповз крізь гидь нечистот, яку я ні уявити не можу, ні уявляти не хочу. Може, щури тікали навсібіч у нього під носом, а може, кидалися на нього, як це часом роблять такі тварюки, коли достатньо знахабніють у темряві. Напевно, у трубі було простору рівно стільки, щоб він міг ворушити плечима й повзти, а в місцях, де вона з’єднувалася, мусив проштовхуватися. Якби на його місці був я, то вже разів десять би з глузду з’їхав від клаустрофобії. Але він витримав.

На дальньому кінці труби знайшли брудні відбитки взуття, що вели від млявого загидженого струмка, у який впадала труба. А за дві милі звідти пошуковий загін натрапив на тюремну робу. Було це вже через день.

Газети здійняли великий галас, як ви розумієте, але в радіусі п’ятнадцяти миль від тюрми ніхто не заявив про крадіжку машини, одягу чи про голого чоловіка, що брів у місячному сяйві. На фермі жоден собака не гавкнув. Енді вийшов крізь каналізаційну трубу і, як димок, розчинився в повітрі.

Але зуб даю, що розчинився він у напрямку Бакстона.

Через три місяці після того пам’ятного дня начальник Нортон звільнився. Із превеликою втіхою повідомляю, що всередині в нього щось надломилося. Його хода перестала бути пружною. Останнього дня на роботі він човгав ногами, похиливши голову, наче старий арештант, що шкандибає в лазарет по кодеїнові пігулки. Його місце посів Ґоньяр. І це, певно, був для Нортона найпідліший удар. Наскільки я знаю, Сем Нортон і досі в Еліоті, щонеділі відвідує службу в баптистській церкві й ніяк не може втямити, як це Енді Дюфрейну вдалося його обставити.

А я б йому сказав. Відповідь на це запитання проста, як двері. Декому це дано, Семе. А декому — не дано, і не буде дано ніколи.

Це те, що я знаю. А тепер розкажу вам, що я думаю. Може, де в чому я й помиляюся, однак можу побитися об заклад на власний годинник і ланцюжок до нього, що загальна картина в мене вималювана як треба. Бо, враховуючи, якою людиною був Енді, варіантів було один-два, не більше. І коли я час від часу міркую про це, то згадую Нормадена, того пришелепу-індіанця. «Добрий хлопак, — сказав Нормаден після того, як шість чи вісім місяців прокантувався в одній камері з Енді. — Але я-то й радий, шо забрали мене, отако. Холодно весь час. Він нікому не давав чіпати свої речі. Але це нічого. Хороший хлопець, ніколи не знущався. Але тягне сильно». Бідолашний прицуцуватий Нормаден. Він знав більше за всіх нас, раніше за всіх дізнався. І минуло вісім місяців, перш ніж Енді зумів його здихатися й знову лишитися на самоті в камері. Якби не ті вісім місяців, які Нормаден провів із ним, відколи начальник Нортон заступив на посаду, я реально думаю, що Енді вибрався б на свободу ще до відставки Ніксона[40].

Тепер мені здається, що це почалося в сорок дев’ятому, ще тоді — не зі скельного молотка, а з плаката з Ритою Гейворт. Я вам розказував, як він сіпався нервово, коли запитував про нього, сіпався та ледве стримував радісне збудження, яке так і рвалося назовні. Тоді я подумав, що то сором, що Енді з тих парубків, хто ніколи не показує, що він жива людина й хоче жінку… хай навіть то була жінка з фантазій. Але тепер я думаю, що помилився. Тепер я думаю, що причиною збудження Енді було щось зовсім інше.

А звідки виникла та діра, яку начальник Нортон зрештою знайшов за плакатом із зображенням дівчини, яка ще навіть не народилася, коли робили той знімок Рити Гейворт? Її появою Енді Дюфрейн завдячував своїй наполегливості й працьовитості — еге ж, я цього не заперечую. Але в цьому рівнянні є ще два складники: везіння і бетон ФАРБР[41].

Що таке везіння, вам пояснювати, думаю, не треба. А про бетон ФАРБР я сам дещо розвідав. Присвятивши цьому трохи часу й кілька поштових марок, я написав листа спершу на кафедру історії в університет штату Мен, а потім одному кадру, чию адресу мені дали. Цей кадр був бригадиром будівельного проекту ФАРБР, за яким будували шоушенківське крило особливого режиму.

Крило з блоками номер три, чотири й п’ять збудували