Читати книгу - "Кінець зміни"

— Слава Богу! Ну і ти ж робитимеш те, що він сказав, правда?

— А то як же. — І ще шмат лайна: жодна ідіотська їжа у світі не вилікує його недуги. Ходжес — чоловік, який не здається, і за інших обставин він уже б сидів у кабінеті гастроентеролога Генрі Їпа, без огляду на те, наскільки мізерні шанси побороти рак підшлункової. Але повідомлення, отримане під «Блакитною парасолькою», змінило все.

— Ну то просто чудово. Просто не уявляю, що б я без тебе робила, Білле. Не уявляю та й годі.

— Холлі…

— Та, власне, уявляю. Я б поїхала додому. І було б це для мене погано.

Нема базару, думає Ходжес. Коли я тебе вперше зустрів, у місті на похороні твоєї тітки Елізабет, тебе твоя мама водила просто як того собачку на повідку. Холлі, зроби це, Холлі, зроби те — і, заради Бога, не зроби чого-небудь незручного…

— Ну а тепер розказуй, — каже вона. — Розкажи щось нове. Ну розкажи, розкажи, розкажи!

— Дай-но мені п’ятнадцять хвилин — я все тобі викладу! А поки що подивись, чи знайдеться що-небудь про долю отих командерів. Може, це виявиться не дуже важливим, а може, якраз навпаки.

— Добре. Яка чудова новина про твої аналізи, Білле!

— Та отож.

Він іде до свого кабінету. Холлі, крутнувшись на стільці, якийсь час на нього дивиться, бо він рідко зачиняє двері, коли сидить у кабінеті. Але й чогось надзвичайного в тому немає. Вона повертається до комп’ютера.

2

— Між вами ще не все скінчено…

Холлі тихо повторює ці слова. Кладе над’їдений овочевий бургер на паперову тарілочку. Ходжес свій уже поглинув, розповідаючи в паузах. Про те, що прокинувся від болю, він не сказав; у його версії, він виявив повідомлення, бо пішов в Інтернет, коли йому не спалося.

— От саме так там і було сказано.

— Від «Z-Боя».

— Та отож. Звучить, як ім’я якогось помічника супергероя, правда? «Стежте за пригодами Z-Мена і Z-Боя, які охороняють від злочинців вулиці міста Ґотема!»

— Так це ж про Бетмена і Робіна. Вони охороняють місто Ґотем.

— Та я знаю, я про них комікси ще до твого народження читав. Це я так, аби побалакати.

Вона бере овочевий бургер, витягає з нього смугу салатного листя і кладе решту назад.

— Коли ти востаннє бачив Брейді Хартсфілда?

Оце до діла, захоплено думає Ходжес. Молодчина, Холлі!

— Я до нього навідувався щойно після справи з родиною Сауберсів і потім пізніше один раз. На літнє сонцестояння, ось коли. Тоді ви з Джеромом загнали мене в куток і сказали, щоб я припинив. Так я і зробив.

— Ми це заради твого ж добра!

— Та я розумію, Холлі. Їж-но свій бутер.

Вона відкусює, витирає серветкою майонез із кутка губ і питає, який був Хартсфілд, коли Ходжес востаннє його бачив.

— Такий, як і був… загалом. Просто сидів собі, дивився на парковку. Я щось кажу, запитую, а він сидить і мовчить. Пошкодження мозку демонструє так, що «Оскара» давати можна. Але про нього всякі серйозні чутки ходили. Нібито в нього є якась розумова сила. Ніби він може воду сам вмикати в туалеті, не встаючи з ліжка, чим добряче лякає персонал. Я б вважав, що це все фігня, — але коли вже Беккі Хелмінгтон, яка була старшою медсестрою, мені розповіла, що справді разів зо два бачила такі штуки: жалюзі торохтіли, телевізор сам вмикався, пляшки на системі гойдалися… А от вона — це, я б сказав, надійний свідок. Розумію, в це важко повірити.

— Не так уже й важко. Телекінез, що його іноді називають психокінезом, — явище задокументоване. А ти сам під час своїх відвідин такого не бачив?

— Ну… — Ходжес замислюється, пригадуючи. — Щось таке було в мій передостанній прихід. Там у нього на тумбочці стояла фотографія в рамці — він і його мама обійнялися, туляться щока до щоки. Десь на відпочинку. Більша висіла в них удома на В’язовій. Ти, мабуть, пам’ятаєш.

— Звичайно. Я все пам’ятаю, що ми там бачили, зокрема і її відверті фотки, які лежали в нього на комп’ютері. — Вона схрещує руки поверх маленьких грудей і робить гидливу гримасу. — У них були дуже неприродні стосунки.

— Та не кажи. Я навіть точно не скажу, чи він справді з нею сексом займався…

— У-у…

— …але думаю, він, дуже ймовірно, хотів цього, а вона, як мінімум, сприяла таким його фантазіям. У кожному разі, я схопив ту фотку і почав на всяке про неї йому натякати, намагався домогтись його реакції. Адже він — він насправді там, Холлі: тобто він присутній, він усе усвідомлює. Я тоді так вважав і зараз вважаю. Він там собі сидить-сидить, а всередині — все той самий чоловік-шершень, який вбивав людей у центрі й намагався ще багатьох знищити в «Мінго».

— І він спілкувався з тобою через «Блакитну парасольку», не забудь.

— Після вчорашнього вже точно не забуду.

— Розкажи, що тоді ще сталося?

— Він тільки на мить перестав дивитися у вікно на ту парковку через дорогу. Його очі… розвернулися в орбітах, він подивився на мене. У мене волосся на потилиці сторч стало, і повітря зробилося… ну, наелектризоване, чи що.

Ходжес просто примусив себе промовити решту. Відчуття було таке, ніби він котить на гору важку каменюку.

— Я, коли в копах служив, арештовував усяких лиходіїв, деякі з них справді дуже лихі були — наприклад, жінка, яка трирічну дитину вбила заради страховки, мізерної зовсім. Але коли їх було спіймано, я не відчував у них власне присутності зла. Ніби зло — це такий птах, як стерв’ятник, чи що, — і він летить геть, щойно злочинця, на якому він сидів, заарештовано. А того дня я це відчув, Холлі. Справді відчув. У Брейді Хартсфілді.

— Вірю, — промовляє вона ледь чутно.

— І в нього був «заппіт». Отут я намагаюся провести зв’язок. Коли це зв’язок, а не просто збіг обставин. Там був чоловік, не знаю прізвища, його всі просто називали Бібліотечний Ел — він видавав пацієнтам і паперові книжки, і «кіндли» з «заппітами». Не знаю, той Ел був санітаром чи волонтером. Чорт, та він і прибиральником бути міг, просто між ділом ще й отак людям допомагав. Мабуть, єдина причина, чого я одразу про це не подумав, — це те, що в Еллертон ця штука була рожева. А в Брейді — блакитна.

— Як могло те, що сталося з Дженіс Еллертон і її дочкою, бути пов’язане із Брейді Хартсфілдом? Хіба що… а про телекінез поза його палатою