Читати книгу - "Чорнильна кров"

ведмідь — насправді зачарований чоловік, заворожений чи то феями, чи то кобольдами (та ким саме, вони не були одностайні), утім Феноліо знову ж таки ліпше знав, у чому річ. Ведмідь був ведмедем, справжнім ведмедем, який віддавав шану Чорному Принцові за те, що Принц багато років тому звільнив від кільця у носі та від його старого господаря, бо той бив його колючим ціпком, примушуючи танцювати на базарах.

Довкола багаття сиділо ще шестеро чоловіків. Феноліо знав лише двох із них. Один був актором, Феноліо щоразу забував його ім'я. Другий — Здоровань, який заробляв на хліб тим, що розривав на собі ланцюги на ринкових площах, підкидав у повітря дорослих чоловіків і згинав залізні прути. Коли Феноліо підійшов до них, усі замовкли. З його присутністю мирилися, але своїм для них він аж ніяк не став.

Лише Принц усміхнувся йому.

— А, Чорнильний ткачу! — сказав він. — Приніс нам нову пісню про Сойку?

Феноліо взяв кухоль із гарячою медовухою, який йому, на знак Принца, подав один із чоловіків, і присів на каменистий ґрунт. Його старезні ноги не отримували справжньої насолоди від сидіння на землі, навіть у таку лагідну ніч, як ця, але шпільмани не любили стільців чи інших предметів для сидіння.

— Власне, я прийшов, щоб віддати тобі ось це, — сказав Феноліо і засунув руку до кітеля. Він роззирнувся, перш ніж простягнув Принцові запечатаного листа, але в метушні навряд чи можна було з'ясувати, чи спостерігає за ними хтось, хто не належить до Строкатого люду. Принц, кивнувши, узяв листа й сунув за пасок.

— Дякую тобі, — сказав він.

— Нема за що! — відповів Феноліо, намагаючись не надто зважати на смердючий ведмедів подих. Принц не вмів писати, так само як і більшість його строкатих підданих, але Феноліо залюбки робив це за нього, особливо коли йшлося про подібний документ. Лист призначався лісникові Тлустого князя. Князеві люди вже тричі нападали на дорозі на шпільманок та їхніх дітей. Це нікого не обходило: ні Тлустого князя, що поринув у своє нещастя, ані людей, яким він доручив здійснювати правосуддя, бо йшлося про шпільманів. Отже, їхньому ватажкові доведеться про це подбати. Вже наступної ночі на порозі свого помешкання лісник отримає листа, написаного Феноліо. Те, про що в ньому йтиметься, не даватиме лісникові спокійно спати, і, треба сподіватися, у майбутньому він подалі триматиметься від строкатих спідниць. Феноліо пишався своїми листами-погрозами мало не так само, як і своїми розбійницькими піснями.

— Ти вже чув останні новини, Чорнильний ткачу? — Принц погладив ведмедя по чорному писку. — Змієголов оголосив про винагороду — за Сойку.

— За Сойку? — Феноліо похлинувся вином, а цирульник так улупив йому по спині, що він до того ж облив собі пальці гарячим напоєм. — Що ж, непогано! — видав він, перевівши подих. — Хай ще хто спробує тепер сказати, що слова — пусте! Цього розбійника Змієголов довго шукатиме!

Як вони переглянулися! Немов знали більше за нього. Але що саме?

— Ти що, ще нічого не чув, Чорнильний ткачу? — стиха промовив Ворон. — Твої пісні, здається, збуваються! Податківців Змієголова вже двічі грабував чоловік у масці птаха, а одного з його єгерів, знаного за жорстокі розваги, кажуть, знайшли мертвим у лісі, з пером у роті. Вгадай, якого птаха?

Феноліо здивовано поглянув на Принца, але той лише дивився на вогонь і ворушив палицею жар.

— Так… то ж це чудово! — виголосив Феноліо, проте квапливо понизив голос, помітивши, як стривожено озирнулися інші. — Це ж чудові новини! — продовжив він тихіше. — Хай там що, я негайно напишу нову пісню! Запропонуйте щось! Ну ж бо! Що невдовзі накоїть Сойка?

Принц усміхнувся, а цирульник зневажливо зиркнув на Феноліо.

— То кажеш, ніби все це гра, Чорнильний ткачу! — сказав він. — Сидиш собі у своїй комірчині й викладаєш слова на папір, а той, хто грає твого розбійника, ризикує життям, бо, напевно, зроблений не зі слів, а з плоті та крові!

— Так, але ніхто не знає його в обличчя, бо Сойка носить маску. Дуже мудро з твого боку, Чорнильний ткачу. Звідки Змієголову знати, яке саме обличчя шукати? Розумна штука ця маска. Її кожен може вдягнути. — Це сказав актор, Батист.

Звісно, так його й звати. «Чи це я його вигадав? — запитав себе Феноліо. Байдуже». Ніхто не розумівся на масках краще, ніж Батист, може, тому, що його обличчя було спотворене віспою. Чимало акторів замовляли в нього зшити їм шкіряні усмішку чи плач на обличчя.

— Але ж у піснях він змальований досить точно. — Ворон допитливо поглянув на Феноліо.

— Еге ж! — Батист підвівся на ноги. Він поклав руку на потертий пасок, неначе мав там меча, роззирнувся, ніби видивляючись ворогів. — Він буцімто високий. Не дивно. Про героїв здебільшого так кажуть. — Батист пройшовся навшпиньки туди-сюди. — Волосся в нього, — він провів рукою по голові, — темне-темне, як кротяче хутро. Якщо вірити пісням. Це незвично. Більшість героїв мають золотаве волосся, хто б там що під цим не розумів. Ми нічого не знаємо про його походження, але напевно, — Батист прийняв шляхетного виду, — у його жилах тече чистісінька князівська кров. А то чому б він був такий благородний та мужній?

— Хибна думка! — перебив Феноліо. — Сойка — людина з народу. Що ж то за розбійник, який народився у фортеці?

— Ви чули, що каже поет! — Батист провів рукою по чолу, ніби струшуючи з нього шляхетність. Інші засміялися. — Перейдемо до обличчя за пір'яною маскою. — Батист провів пальцями по власному спотвореному обличчю. — Звісно ж, воно гарне й витончене — і біле, як слонова кістка! В піснях про це нічого не сказано, але всі ми знаємо, що для героя цей колір обличчя є природним. Вибачайте, ваша високосте! — додав він і насмішкувато розкланявся перед Чорним Принцом.

— Прошу-прошу, я не проти, — лише сказав той і навіть не зморщився.

— Не забудь про рубець! — сказав Ворон. — Рубець на його лівій руці, куди його вкусив собака. У кожній пісні є про нього згадка. Нумо, засучімо рукави. Погляньмо, чи не сидить серед нас Сойка? — Закликаючи інших, він роздивився довкола, та лише Здоровань з усмішкою засучив рукав. Інші мовчали.

Принц відкинув назад довгі пасма волосся. За паском він мав три ножі. Шпільманам заборонялося носити зброю, навіть тому, кого вони називали своїм ватажком, та чому вони мали дотримуватися законів, які їх не захищають? «Він уцілить в око метелика», — так казали про Принцову влучність у киданні ножа. Саме так, як колись написав Феноліо.

— Як би не виглядав той, хто втілює у