Читати книгу - "Чвара королів"

унизу всі башти та будівлі замку Чорного. Влітку жуковинами мало хто пересувався, не рахуючи пацюків та іншої гидоти, але взимку — то була інша справа. Коли сніги намітало у сорок чи п’ятдесят стоп заввишки, а з півночі вили крижані віхоли, тільки жуковини й тримали замок Чорний докупи.

«Скоро» — подумав Джон, поки вони лізли догори. Він бачив провісника зміни пір, який прилетів до маестра Аемона зі звісткою про кінець літа — великого, білого і мовчазного, як Привид, крука Цитаделі. Він уже бачив зиму, коли був малий, але всі казали, що та зима була коротка і м’яка. Ця буде геть інша — Джон відчував кістками.

Доки вони дісталися поверхні крутими кам’яними сходами, Сем уже пихкав, наче ковальські міхи. Від вельми свіжого вітру Джонів кобеняк закрутився і засмикався. Привид витягся перед плетеною обмазаною стіною комори і спав, але при наближенні Джона прокинувся і затрусив до хлопців, задерши догори кудлатого білого хвоста.

Сем примружився на Стіну, що громадилася угорі — крижану скелю у сто сажнів заввишки. Інколи вона здавалася Джонові майже живою істотою з власним норовом. Колір льоду мінявся і переливався з кожною зміною світла, ставав то темно-блакитним, як замерзлі річки, то брудно-білим, як старий сніг, а коли на сонце наповзала хмара, то темнів до похмуро-сірого, наче будівельний камінь. Стіна простяглася на схід та захід, скільки бачило око — така велетенська, що поруч із нею палати з колод і кам’яні башти замку стояли ледве помітні. Стіна позначала край світу.

«А ми підемо аж за край».

Вранішнє небо було змережане ріденькими сірими хмарками, але за ними виднілася бліда червона риска. Чорні братчики прозвали мандрівну зірку Мормонтовим Смолоскипом і казали (не конче жартома), що боги надіслали її висвітлити Старому Ведмедю шлях крізь страхолюдну пущу.

— Комета вже така яскрава, що її видно при світлі дня, — мовив Сем, затіняючи очі книжкою в руці.

— Та начхати на ту комету. Старого Ведмедя цікавлять твої мапи.

Привид тим часом біг попереду. Двір зранку геть спорожнів — багацько розвідників подалися до бурдею в Кротовині, де шукали підземних скарбів і напивалися до нестями. З ними пішов і Грен — Пип з Гальдером та Ропухом запропонували скинутися йому на першу жінку, щоб відсвяткувати першу розвідку. Джона і Сема теж кликали, та Сем лякався повій чи не більше, ніж страхолюдної пущі, а Джон взагалі не бажав подібних розваг.

— Робіть, що хочете, — сказав він Ропухові, — а мені вибачте. Я дав обітниці.

Проминаючи септ, Джон почув пісенні голоси. Хтось напередодні битви ішов до хвойд, а хтось — до богів. Джонові стало цікаво, хто потім почуватиметься краще. Септ спокушав його не більше, ніж бурдей; його власні боги мали храми у диких місцях, де оберіг-дерева розкидали навколо себе біле, мов кістка, гілля. «Седмиця за Стіною не має жодної сили» — подумав він, — «на мене там чекатимуть мої боги».

Коло зброярні пан Єндрей Тарф вправлявся з щойно прибулими новачками. Їх привіз минулого вечора Коновій — один із братів-гайворонів, відряджених мандрувати Семицарством у пошуках людей для Стіни. Новоприбулий загін складався зі старця, що спирався на ковіньку, двох білявих юнаків, на вид братів, молоденького жевжика у засмальцьованій шовковій сорочці, неоковирного клишоногого сіромахи та бовдура, який радісно вишкірявся — мабуть, вважав себе за великого воїна. Пан Єндрей саме показував бовдурові, як той помиляється. Лицар був лагіднішим майстром-мечником, аніж пан Алісер Терен, але й від його навчання лишалися синці. Сем щулився від кожного удару, але Джон Сніговій спостерігав за боєм захоплено та уважно.

— Що скажеш про них, Сніговію?

У дверях зброярні стояв Донал Нойє в шкіряному фартуху на голих грудях, коли-не-коли показуючи світові неприкритого пенька своєї відрізаної лівиці. Нойє не міг похвалитися вродою, мав чимале черево, груди як барило, плаского носа і порослу чорною щетиною щелепу. Але бачити його — доброго друга і гідного брата Варти — завжди було приємно.

— Пахкотять літом, — відповів Джон, спостерігаючи, як пан Єндрей ринув на супротивника і збив його додолу. — Де Коновій їх надибав?

— У панській цюпі коло Мартинова, — відповів коваль. — Розбійник, голій, жебрак, двоє сиріт і хлопчик-повія. Ось із ким ми стоїмо на варті царини людей.

— Та згодяться. — Джон подарував Семові загадкову посмішку. — Ми ж згодилися.

Нойє підманив його ближче.

— Ти чув новини про свого брата?

— Ще з вечора.

Коновій та його підопічні привезли з собою на північ свіжі новини, і в трапезній ні про що інше мови не було. Джон досі не знав, що йому думати. Робб — король? Той самий брат, з яким він грався, бився, випив свій перший келих вина? Так, вина, але не матінчиного молока. «Тепер Робб сьорбатиме літнє вино з золотих келихів, а я стану рачки і підставлятиму складені долоні під талу воду з напівзамерзлого струмка.»

— З Робба вийде гарний король, — мовив він голосом вірного підданого.

— Та ну? — Коваль зміряв його очима. — Сподіваймося, хлопче. Те саме я колись казав про Роберта.

— Кажуть, то ви скували йому келепа, — пригадав Джон.

— Еге ж. Я належав до його чаді, служив Баратеонам зброярем і ковалем у Штормоламі, поки не втратив руку. Мої роки такі, що я пам’ятаю ще князя Стефона перед тим, як його забрало море, а всіх його трьох синів знав від їхніх перших іменин. Скажу тобі ось що — вдягнувши корону, Роберт змінився назавжди. Є люди, наче мечі — створені для битви. Почепиш їх на стіну — зіржавіють.

— А його брати? — запитав Джон.

Зброяр хвильку поміркував.

— Роберт був викуваний зі сталі. Станіса зроблено з чавуну — чорного, твердого, міцного, але крихкого. Такий вже він, чавун — ламається, не гнеться. Що ж до Ренлі, то він як мідь — яскраво сяє, гарненький, блискучий, тішить око, але коли доходить до діла, довго не тримається.

З якого металу зроблено Робба? Джон не став питати. Нойє раніше був вірний Баратеонам; більше за все, він вважав Джофрі законним королем, а Робба — зрадником. Серед братчиків Нічної Варти існувало неписане правило: ніколи не лізти надто глибоко в такі речі. На Стіну прибували люди з усього Семицарства; старі уподобання та стара вірність швидко не забувалися, скільки б клятв і обітниць не проказувалося… і Джон знав про те не гірше за інших.