Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

режим, — і прагнув його якомога швидше. Він вимагав не просто побудувати канал, а побудувати його за 20 місяців. Після закінчення канал носитиме його ім’я.

Сталін був ініціатором і найпалкішим прихильником ідеї побудови Біломорського каналу — і Сталін хотів, щоб канал будували саме в’язні. Перед будівництвом він розлючено засуджував тих, хто сумнівався у необхідності реалізації такого дорогого проекту, адже обсяг вантажів, що перевозяться Білим морем, був порівняно незначним. «Мені сказали, — писав він Молотову, — що Риков і Квірінг хочуть знищити справу Північного каналу, всупереч рішенням Політбюро. Треба збити з них пиху і дати по руках». Під час засідання Політбюро, на якому обговорювалося питання каналу, Сталін також поспіхом написав гнівну записку, яка свідчить про його віру у працю в’язнів: «Щодо північного відтинку каналу, я думаю покластися на ГПУ [працю в’язнів]. Водночас ми маємо когось призначити, щоб підрахував ще раз витрати на будівництво цього першого відтинку… Надто багато»[279].

Уподобання Сталіна не були таємницею. Після закінчення будівництва його головний адміністратор прославляв Сталіна за «відвагу», необхідну для будівництва «цього гідротехнічного гіганта», і за «дивовижний факт, що ця робота була виконана незвичайною робочою силою»[280]. Вплив Сталіна також видно в тому, з якою швидкістю почалося будівництво. Рішення про його початок було прийнято у лютому 1931 року, і — всього лише після семи місяців підготовчих інженерних і пошукових робіт — у вересні почалося будівництво.

З адміністративної, матеріальної і навіть психологічної точок зору перші табори, пов’язані з Біломорським каналом, були продовженням СЛОНу. Табори каналу були організовані за моделлю СЛОНу, вони використовували обладнання СЛОНу і навіть буди укомплектовані кадрами СЛОНу. Відразу після початку будівництва начальство каналу перекинуло значну частину в’язнів з материкових таборів СЛОНу та із самих Соловецьких островів на роботу на новому будівництві. Протягом певного часу старий бюрократичний апарат СЛОНу і новий Біломорського каналу могли навіть конкурувати за контроль над проектом — але канал виграв. Зрештою, СЛОН перестав бути самостійною одиницею. Соловецький кремль було переплановано на в’язницю суворого режиму, а Соловецький архіпелаг став просто ще одним підрозділом Біломорсько-балтійського виправно-трудового табору, відомого як «Белбалтлаг». На канал також перейшли значна кількість охоронців і провідних адміністраторів СЛОНу. Серед них, як уже відзначалося, був Нафталі Френкель, який керував роботами на каналі з листопада 1931 року до закінчення будівництва[281].

У спогадах очевидців хаос, що супроводжував будівництво каналу, сягає майже міфологічних розмірів. Необхідність заощаджувати гроші означала, що в’язні використовували дерево, пісок і камінь там, де мали використовуватися метал і цемент. Де тільки це було можливо, обирався прямий шлях. Після тривалих дискусій канал викопали на глибину лише 12 футів (3,5 метра), що було ледве достатнім для великих суден. Оскільки новітня техніка була надто дорога або недоступна, проектанти каналу застосовували величезні обсяги некваліфікованої праці. Близько 170 тисяч в’язнів і «спецпоселенців», які протягом 21 місяця працювали на будівництві, користувалися дерев’яними лопатами, примітивними ручними пилками, кирками і тачками на всіх етапах будівництва великого каналу та його гребель і шлюзів[282].

На тогочасних фотографіях видно, що ці знаряддя примітивні, але тільки придивившись, можна розібрати, наскільки вони примітивні. Деякі й сьогодні можна побачити у Мєдвєжьєгорську — колись це були ворота каналу і «столиця» Бєлбалтлагу. Тепер Мєдвєжьєгорськ — глухе карельське село, примітне лише своїм величезним порожнім готелем, який кишить тарганами, і маленьким краєзнавчим музеєм. Виставлені тут кирки — це насправді шматки трохи загостреного металу, примотані до дерев’яних держаків ремінцями або мотузками. Пилки являють собою пласкі металеві смуги, у які грубо врізані зубці. Щоб розбивати скелі, замість динаміту в’язні використовували «молоти» — великі шматки металу, прикручені до дерев’яних держаків, — ними вони забивали у камінь залізні колуни.

Усе, від тачок до риштовань, робилося руками. Як згадував один із будівельників, «не було жодної техніки. Рідкістю були навіть звичайні автомобілі. Все робилося вручну, іноді з допомогою коней. Ми копали землю вручну і вивозили її тачками, також вручну ми прокопувалися крізь пагорби і вивозили каміння»[283]. Навіть радянська пропаганда хвалилася тим, що каміння з каналу вивозиться «біломорськими фордами… тяжкими возами на чотирьох маленьких суцільних дерев’яних колесах, зроблених з пеньків»[284].

Умови життя також були не кращими, незважаючи на зусилля Генріха Ягоди, керівника ОГПУ, який ніс політичну відповідальність за проект. Здається, що він був щиро переконаний у тому, що для вчасного закінчення будівництва в’язням слід надати гідні умови життя. Він часто звертався до табірних начальників з палкими промовами, у яких закликав краще поводитися з в’язнями, «максимально турбуватися про те, щоб в’язні були належним чином нагодовані, одягнуті і взуті». Начальники виконували його вказівки, як зробив це 1933 року керівник Соловецького підрозділу будівництва каналу. Серед іншого, він наказав своїм підлеглим ліквідувати вечірні черги за їжею, викорінити крадіжки на кухнях і обмежити тривалість вечірньої повірки однією годиною. Загалом офіційні харчові норми були вищі, ніж вони стануть через кілька років, серед рекомендованих продуктів значилися ковбаса і чай. Теоретично в’язні щороку отримували новий набір робочого одягу[285].

Незважаючи на це, надзвичайна поспішність і брак планування неминуче призводили до страждань. Мірою просування будівництва по маршруту каналу мали бути збудовані нові табори. В’язні й поселенці прибували на кожне з таких місць і нічого там не знаходили. Перед тим як почати роботу, їм треба було будувати собі дерев’яні бараки і самим організовувати постачання харчів. Траплялося, що сильні карельські морози убивали їх ще до того, як вони встигали це зробити. За деякими підрахунками, загинуло понад 25 тисяч в’язнів — до цього числа не входять звільнені через хворобу або нещасні випадки й ті, що померли невдовзі після звільнення[286]. Один із в’язнів, О. Ф. Лосєв, писав дружині, що дуже хотів би повернутися у нетрі Бутирської тюрми, бо йому доводиться лежати на таких переповнених нарах, що «коли протягом ночі повертаєшся з боку на бік, принаймні чотири-п’ять чоловік також мають повернутися». Ще сумніше наступне свідчення хлопчика, сина висланих куркулів, яких депортували разом з усією родиною до одного з поселень, щойно побудованих поблизу каналу:

«Закінчили ми життям у бараці з двоповерховими нарами. Оскільки в сім’ї були маленькі діти, нам дали нижній поверх. Бараки були довгі й холодні. Печі топилися 24 години на добу завдяки тому, що в Карелії повно дров… наш батько і головний годувальник отримував на всіх нас третину відра зеленкуватого супу, у темній воді якого плавали два чи три зелені помідори або огірок, кілька шматків