Читати книгу - "Останнє бажання"

— для потвор, а залізний — для людей. Звичайно ж, це неправда. Існують потвори, яких можна убити лише срібним лезом, але є й такі, для яких смертельне залізо. Ні, Йолю, не будь-яке залізо, а лише те, яке взяте з метеориту. Що таке метеорит? Це падаюча зірка. Ти, мабуть, не раз бачила зірку, що падає, — коротку смугу світла на нічному небі. На її вигляд ти, напевно, задумувала якесь бажання, а може, то була для тебе чергова причина вірити в богів. Для мене метеорит — не більше, ніж кавалок металу, який, падаючи, вгрузає в землю. Металу, з якого можна зробити меч.

Так, звичайно, можна взяти до рук мій меч. Бачиш, який легкий? Навіть ти можеш підняти його без зусилля. Ні! Не торкайся до вістря. Воно гостріше, ніж бритва. Так має бути.

О, так, я часто тренуюся. Кожну вільну хвилину. Не можу втратити вправності. Сюди, в найдальший закамарок храмового парку, я теж прийшов порухатися, випекти з м’язів те огидне, підступне заніміння, яке хапає мене, той холод, який розтікається в мені. А ти мене тут знайшла. Цікаво — кількома днями раніше це я намагався знайти тебе. Виглядав тебе. Хотів…

Мені потрібна ця розмова, Йолю. Сядьмо, порозмовляймо хвилину.

Ти ж зовсім мене не знаєш, Йолю.

Мене звати Геральт. Геральт з… Ні. Просто Геральт. Геральт нізвідки. Відьми́н.

Моя домівка — Каер Морген. Відьми́нська Оселя. Я — звідти. Є… Була така фортеця. Небагато від неї лишилося.

Каер Морген… Там виготовляли таких, як я. Цим більше не займаються, а в Каер Моргені вже ніхто не живе. Крім Весемира. Питаєш, хто такий Весемир? Мій батько. Чому так здивовано дивишся на мене? Що тут дивного? Кожний має якогось батька. Мій — це Весемир. А що він мені не справжній батько, то що з того? Справжнього я не знав, матері теж. Не знаю навіть, чи вони ще живі. І, зрештою, мене це мало турбує.

Так, Каер Морген… Я пройшов там звичний процес мутації. Випробування Зіллям, а потім те, що й завжди. Гормони, трави, зараження вірусом. І знову. І ще раз. До успішного закінчення. Я нібито зніс Переміни на диво добре, хворів дуже недовго. Отож мене визнали шмаркачем із непересічною стійкістю і вибрали для подальших, більш складних… Експериментів. Із тим було гірше. Значно гірше. Але, як бачиш, я пережив і їх. Єдиний з тих, кого вибрали для експериментів. З того часу маю біле волосся. Повна втрата пігменту. Як то кажуть — побічний ефект. Дрібниця. Майже не заважає.

Потім мене вчили різного. Досить довго. Аж надійшов день, коли я виїхав з Каер Моргена і рушив на гостинець. Я вже мав свій медальйон, саме цей, так. Знак Школи Вовка. Мав також два мечі: срібний і сталевий. Окрім мечів, я мав переконання, запал, мотивацію і… Віру. Віру в те, що я потрібний і корисний. Бо світ, Йолю, нібито був сповнений потвор і бестій, а моїм завданням було захищати тих, для кого ці бестії були загрозою. Коли я виїхав з Каер Моргена — мріяв про зустріч з першим моїм страховиськом, не міг дочекатися миті, коли стану з ним лицем до лиця. І дочекався.

Моє перше страховисько, Йолю, було лисим і мало огидні, зіпсовані зуби. Я зустрів його на гостинці, де воно разом із друзяками-потворами, мародерами з якогось війська, зупинило селянський віз і витягло із нього дівчинку, може, тринадцятилітню, а може, ще й ні. Друзяки тримали батька дівчинки, а лисий здирав з неї сукенку і репетував, що настала година, коли мала дізнається, що таке справжній чоловік. Я під’їхав, зліз з коня і повідомив лисому, що для нього також настала ця година. Тоді мені це здавалося страшенно дотепним. Лисий відпустив малу і кинувся на мене з сокирою. Був дуже повільний, але витривалий. Я вдарив його двічі, поки він упав. Не були то дуже вправні удари, зате дуже, я б сказав, видовищні. Настільки, що друзяки лисого повтікали, бачачи, що відьми́нський меч може зробити з людини…

Я тобі ще не набрид, Йолю?

Мені потрібна ця розмова. Справді потрібна.

На чому я зупинився? Ага, на моєму першому шляхетному вчинку. Бачиш, Йолю, в Каер Моргені мені закарбували на лобі, щоб я не втручався в такі справи, щоб оминав їх здалеку, не грався у мандрівного лицаря і не відбирав хліба у правоохоронців. Що я виходжу на гостинець не красуватися, а за гроші виконувати доручену мені роботу. А я втрутився, як бовдур, не від’їхавши й п’ятдесяти миль від підніжжя гір. Знаєш, нащо я це зробив? Хотів, аби дівчина, залившися сльозами вдячності, цілувала мені, своєму рятівникові, руки, а її батько дякував мені на колінах. Натомість батько дівчини втік разом з мародерами, а на неї саму пролилася більша частина крові лисого, тож мала обблювалася й дістала напад істерики, а коли я до неї підійшов — зомліла від жаху. З того часу я дуже рідко втручався в подібні історії.

Я робив своє. Швидко навчився. Під’їжджав до огорожі села, затримувався під частоколом селища чи міста. І чекав. Якщо в мене плювали, лаяли мене і закидали камінням — від’їжджав. Якщо замість того хтось виходив і давав мені роботу — брався за неї.

Їздив по містах і фортецях, шукав оголошення, прибиті до стовпів на роздоріжжях. Шукав повідомлення «Терміново потрібен відьми́н». А потім зазвичай було якесь урочище, льох, цвинтар чи руїни, лісовий яр чи гірська печера, з купою кісток і смородом стерва всередині. І чимось, що жило тільки для того, щоб убивати. З голоду, для задоволення, з чиєїсь хворобливої волі чи інших причин. Мантикора, віверна, імляк, капрела, плавтиця, емпуза, лісовик, вампір, гуль, гравейр, вовкулака, гігаскорпіон, стрига, яга, шишимора, ліндвурм. І був танець у пітьмі і удар меча. І був страх і відраза в очах того, хто потім давав мені до рук плату.

Помилки? Аякже. Я припускався помилок.

Але дотримувався принципів. Ні, не кодексу. Звик час від часу ховатися за кодекс. Люди це люблять. Того, хто має якийсь кодекс і живе за ним, шанують і поважають.

Нема ніякого кодексу. Ніхто ніколи не укладав жодного відьми́нського кодексу. Я свій для себе вигадав. І дотримувався його. Завжди…

Не завжди.

Бо було так, що, як здавалося, нема місця для жодних сумнівів. Що треба було сказати собі «Що мені до того? Я відьми́н.». Що треба було послухатися голосу розуму. Інстинкту, якщо не того, що каже