Читати книгу - "Таємні стежки"

Він ніби обмацував співбесідника очима. Микита Родіонович не витримав його погляду і похнюпився.

— Запам'ятайте раз і назавжди, — почав «Грізний: — поведінка будь-якого розвідника визначається завданням. Якщо розвіднику сказали: дивись і слухай, він повинен робити тільки це. Якщо перед ним стоїть завдання висадити в повітря ворожий об'єкт, він зобов'язаний всі сили віддати цій меті і не відволікатись іншими справами. Якщо розвіднику сказали добути «язика», — він повинен усі дії підпорядкувати цьому завданню. Зрозуміло?

Микита Родіонович кивнув головою. Він уже почав догадуватись, до чого зведеться розмова. Недарма він весь час намагався стримувати Андрія.

— Людина, яка не розуміє цієї простої істини, — продовжував «Грізний», — ніколи не зможе бути розвідником. Вона загубить і себе, і людей, і доручену їй справу. Ми не пошлемо розвідника-радиста знищувати есесівців, бо він тоді не зможе виконувати своє основне завдання. Ми не доручимо Ізволіну висаджувати в повітря електростанцію, бо йому визначене інше коло обов'язків. Ми не примусимо Тризну сидіти на одному місці і бути радистом-підпільником — цим займаються інші товариші… Для чого вас і Грязнова направили в розвідувальний пункт Юргенса?

Ожогін відповів, що їх завдання полягає в тому, щоб закріпитись у Юргенса, виявити ворожу агентуру, по можливості вивідувати задуми військової розвідки, збирати розвідувальні дані, які цікавлять партизанів і Велику землю.

— І все? — суворо спитав «Грізний».

— Так, усе.

— А чим ви займаєтесь?

Микита Родіонович промовчав, і «Грізний» продовжував:

— Як ви приховали від Юргенса, за яких обставин був поранений Грязнов?

— Пояснили, що це сталося в ніч нальоту російської авіації. Грязнов потрапив під кулю патруля, призначену для когось іншого. Поранення виявилось легким. Грязнов уже наступного дня почав ходити.

Але відповідь Ожогіна не задовольнила «Грізного»:

— Хто вас просив посилати Грязнова з Тризною на ліквідацію Роде? Заради чого Грязнов сів за руль арештантської машини? Добре, що куля попала йому в руку, а не в голову. Адже це просто випадок. А хто був у машині, Грязнов і Тризна знали? Може, там сиділи карні злочинці! Хоч ви й сказали мені, що не вважаєте Юргенса дурнем, але ваші вчинки спростовують це. Виявляється, він дурень, а ви розумні… Недалеко дивитесь, товаришу Ожогін, дуже недалеко! Час такий, що треба дивитись далі.

«Грізний» говорив спокійно, рівно, не підвищуючи голосу.

— Від імені партії я забороняю вам втручатись у бойову роботу. Зрозуміло?

— Так, — відповів Микита Родіонович.

Він почував усю правоту керівника підпілля.

— Ми знаємо вас, товаришу Ожогін, і вашого друга як справжніх комуністів, які виконують важливе завдання, а тому не допустимо, щоб ви займалися не тим, чим вам треба займатись. Ваша роль чітко визначена; ведіть її, звикайте до неї, не звертайте уваги, що іноді сверблять руки. Хочете допомогти порадою — будь ласка; виникне гостра необхідність зустрітися з товаришами з підпілля — будь ласка, але будьте обережні, не забувайте, що ви не в лісі, а в місті.

«Грізний» встав.

Ожогін теж підвівся, вважаючи, що розмова закінчена.

— Ви поспішаєте? — спитав «Грізний» і подивився на «ходики», що висіли на стіні.

Микита Родіонович також перевів погляд на годинник і сказав, що вільний час у нього є, до занять ще більше години.

— Коли так, то посидьте.

«Грізний» пройшовся по кімнаті, відчинив двері у другу, прислухався, потім зачинив і сів на своє місце.

— Там донька спить, — сказав він і посміхнувся.

— Велика?

— Ні, найщасливіший вік — три роки…

Багато питань можна було б задати «Грізному», людині, яка присвятила себе роботі, сповненій небезпеки і злигоднів. Хотілося дізнатися, як він живе, чого потребує, куди пішла його дружина.

— Вам скільки років? — раптом спитав «Грізний».

Ожогін, відповів.

— О, та ми з вами ровесники!.. Ну, а тепер давайте поговоримо про роботу радіостанції Леоніда Ізволіна. Ви вважаєте, що її тримати там не можна?

Микита Родіонович виклав свою точку зору. Він, як і раніше, вважає, що на стаціонарному положенні рація безумовно буде запеленгована і виявлена. І її не врятує навіть та обставина, що передачі на ній проводяться рідко. У гітлерівців вона, мабуть, давно на обліку. Ще два-три сеанси, і Леоніда схоплять.

— Так, ви маєте рацію, — сказав «Грізний». — Доведеться обмежитись тільки прийманням і в ефірі не з'являтись.

. — Але в мене виник один варіант… Дозвольте?

«Грізний» трохи примружив свої розумні, уважні очі. Йому подобався Ожогін. Враження про нього після знайомства збіглося з уявленням, яке склалося у «Грізного» зі слів Ізволіна. Такі люди можуть упевнено йти до мети і добиватися її. Така людина може бути розвідником. А помилки бувають у всіх.

— Я вас слухаю, — промовив «Грізний».

Микита Родіонович висловив свою думку.

Під будинок Юргенса зроблено підкоп. Ожогіну добре відоме розташування кімнат. Там є кілька нежилих. Підкоп треба вдосконалити з таким розрахунком, щоб радіостанцію помістити під одну з нежилих кімнат, а Леоніда влаштувати жити в пекарню під виглядом робітника. Під будинком Юргенса рація може працювати спокійніше. У випадку запеленгування, нитки приведуть до будинку Юргенса, і цим уся справа й закінчиться, бо ті, хто займається пеленгуванням, безумовно знають, що у Юргенса є радіоцентр та кілька тренувальних станцій.

А апарат Юргенса не зможе виявити рацію, оскільки не має засобів пеленгування.

— Під будинок Юргенса? Цікаво! Дуже цікаво! — «Грізний» ходив по кімнаті і ніби розмовляв сам з собою. — Вірно… Риск виправданий. Мабуть, ми це здійснимо.

Коли Микита Родіонович почав прощатися, «Грізний» затримав його руку в своїй і, дивлячись в очі, сказав:

— Ось бачите, розумна порада часом дорожча від будь-яких подвигів, хоча випадок з машиною я й не вважаю за подвиг. Та й з Роде можна було справитись без участі вашого друга. Якщо вже бути відвертим, то я можу признатись, що іноді й мені хочеться взяти в руки гранату або пістолет і піти разом з Тризною. Є таке бажання, але ми всі — і я, і ви — повинні пам'ятати, на що нас поставила партія. Ось так… А тепер усього найкращого. Бажаю успіху…

XX

Єдина в місті лікарня знаходилася на колишній вулиці Чехова. Щоб добратися до неї, Гнату Несторовичу треба було пройти через усе місто.

Тризна йшов, не помічаючи, що робиться навколо нього. Він раз у раз розгортав поли ватяного піджака, розмотував шарф, важко зітхав і якось дивно піднімав ноги, наче йшов по воді.

Ніч Гнат Несторович провів неспокійно. Він не спав: то нерухомо сидів біля спорожнілого ліжка сина, то ходив з кутка в куток, то мовчки дивився у вікно. Вже над ранок, примостившись, на твердому дерев'яному тапчані, він спробував