Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

того, що їй каже Артур Ренс, бо обличчя в неї лишалося цілковито байдужим. Артур Вільям Ренс — чолов’яга повнокровний, червонопикий, — мабуть, полюбляє джин. Коли професор із дочкою пішли, він попрямував у буфет і вже не виходив звідти. Я приєднався до нього і серед того шарварку зумів йому прислужитися. Він подякував мені і сповістив, що за три дні повертається до Америки, тобто двадцять шостого (наступного дня після злочину). Я заговорив із ним про Філадельфію, він розповів, що мешкає в цьому місті вже двадцять п’ять років й саме там познайомився з уславленим професором Станжерсоном та його дочкою. Розповівши про це, Артур В. Ренс почав жлуктити шампанське, і мені здалося, що він ніколи не зупиниться. І він зрештою набрався. Отакий у мене видався вечір, любий друже. Не знаю, ясновидіння то було чи щось інше, але образи Робера Дарзака та панни Станжерсон переслідували мене цілу ніч. То уявіть же собі, яке враження справила на мене вранці звістка про замах на панну Станжерсон! Як було не згадати слова: «Невже для того, щоб завоювати вас, мені доведеться вчинити злочин?» Проте не ці слова я проказав панові Дарзаку, коли ми зустрілися з ним у замку Гландьє, а ті, де йшлося про будиночок священика і про духмяний садочок: ті, які панна Станжерсон читала з папірця і яких вистачило, щоб переді мною розчахнулися двері замку. Чи підозрював я в ту мить Робера Дарзака в убивстві? Ні! Навряд чи в той момент мені таке спадало на думку. В мене тоді не було жодної інформації. І все ж мені хотілось, аби він одразу довів, що рука в нього не поранена. Коли ми залишилися з ним віч-на-віч, я розповів, як волею випадку мені випало почути їхню розмову в саду Єлисейського палацу, і коли я сказав, що чув його слова: «Невже для того, щоб завоювати вас, мені доведеться вчинити злочин?», він, звісна річ, рознервувавсь, але набагато менше, ніж тоді, коли почув слова про будиночок священика. Його справді приголомшило моє повідомлення про те, що того дня, коли він мав зустрітися з Матильдою Станжерсон в Єлисейському палаці, вона по обіді ходила на пошту по листа — мабуть, той самий лист, якого вони вдвох читали в саду президентського палацу. Це моє припущення врешті підтвердилося, коли я, ви пам’ятаєте, знайшов у каміні лабораторії рештки листа, датованого 23 жовтня. Поза всяким сумнівом, панна Станжерсон, повернувшись додому, хотіла спалити цей компрометуючий її документ. Даремно Робер Дарзак заперечував будь-який зв’язок листа зі злочином. Я сказав йому, що в такій заплутаній справі він не мав права приховувати від слідства епізод з листом, бо то надзвичайно важлива деталь. Адже відчай, з яким панна Станжерсон промовила ці фатальні слова, ридання самого Робера Дарзака, а також його погроза скоїти злочин — усе це не дозволяє сумніватися: лист багато важить. Робер Дарзак нервувався чимдалі більше. Тоді я вирішив скористатися своєю перевагою.

«Ви збирались одружитися, шановний, — недбало кинув я, не дивлячись на свого співбесідника, — аж раптом весілля стало неможливим через автора того листа. Адже, прочитавши листа, ви одразу ж завели мову про злочин, необхідний для того, аби здобути панну Станжерсон. ТОЖ МІЖ ВАМИ Й НАРЕЧЕНОЮ СТОЇТЬ ХТОСЬ ТАКИЙ, ХТО ЗАБОРОНЯЄ ЇЙ УЗЯТИ ШЛЮБ, ХТОСЬ ТАКИЙ, ХТО ВВАЖАЄ ЗА КРАЩЕ ВБИТИ ЇЇ! — І закінчив я цю невеличку промову словами: — А тепер, добродію, вам не залишається нічого іншого, як назвати мені ім’я вбивці!»

Безперечно, слова мої вцілили надзвичайно влучно, бо коли я підвів погляд на Робера Дарзака, то побачив спотворене гримасою обличчя, зрошене потом чоло, а в очах — жах.

— Шановний, у мене до вас одне прохання, — сказав Дарзак, — воно може видатися вам безглуздим, але я за це ладен віддати життя. Не кажіть представникам правосуддя про те, що побачили й почули в Єлисейському саду… Ні їм, ні будь-кому в світі… Присягаюся: я не винний, і знаю, відчуваю, що ви мені вірите. Але я волів би краще зажити слави злодія, ніж привернути увагу правосуддя до тих слів: «Будиночок священика анітрохи не втратив своєї принади…» Правосуддя не повинно знати про них. Уся ця справа ваша, мій пане, я віддаю її до ваших рук, але забудьте про вечір в Єлисейському палаці. Перед вами безліч інших шляхів, які приведуть вас до викриття злочинця! Я сам вам їх проторую, я допоможу вам! Хочете залишитися тут? Хочете почуватись, як у себе вдома? їсти, пити?.. Спостерігати за моїми діями й за діями всіх інших? Ви будете повновласним господарем у Гландьє, тільки забудьте про вечір у Єлисейському палаці!»

Тут Рультабій помовчав, аби перевести дух. Тепер мені стала зрозумілою досі непоясненна поведінка Робера Дарзака, його ставлення до мого друга й та легкість, із якою журналіст укорінився на місці злочину. Все, щойно почуте, розпалило до краю мою цікавість. Я попросив Рультабія розповісти, що було далі. Як розгорталися події в Гландьє протягом останніх восьми днів? І що то за жахливі зовнішні докази, що свідчать проти Робера Дарзака, жахливіші за ціпок, яким заволодів Фредерік Ларсан?

— Усі докази сходяться проти Робера Дарзака, — підтвердив Рультабій. — Ситуація видається мені небезпечною. Але пана Дарзака це, здається, анітрохи не обходить, і в цьому його помилка. Його ніщо не цікавить, крім здоров’я панни Станжерсон, яке що не день кращає, а тут ще сталася подія, таємничіша, ніж загадка Жовтої кімнати.

— Це неможливо! — вигукнув я. — Хіба може бути щось загадковіше за таємницю Жовтої кімнати?!

— Закінчимо спершу розмову про Робера Дарзака, — вгамував мене Рультабій. — Я сказав вам, що всі підозри падають на нього. Знятий Фредеріком Ларсаном відбиток елегантного черевика очевидячки належить нареченому панни Станжерсон. Слід велосипедної шини теж може бути слідом його велосипеда, це зараз перевіряють. Свій велосипед він завжди тримав у замку. Навіщо ж було саме у цей час забирати його до Парижа? Хіба він не збирався повертатись до замку? Невже розірвані заручини повинні були призвести до розірвання будь-яких взаємин з родиною Станжерсонів? Обидві сторони твердять, що їхні зв’язки, безумовно, триватимуть. Так у чім річ? Фредерік Ларсан гадає, ніби всі зв’язки розірвано. Відтоді як Робер Дарзак супроводжував панну Станжерсон до універмагу «Лув», він і носа не показував до Гландьє, а з’явився тут наступного дня після злочину. Нагадую, що свій ридикюль, у якому лежав ключ з мідною головкою, Матильда Станжерсон загубила, перебуваючи в товаристві Робера Дарзака. З того дня і до вечора в Єлисейському палаці вона та