Читати книгу - "Оголошено вбивство"

Баннер могла розповісти про візит молодого іноземця, який приходив жебрати гроші на квиток до Швейцарії. І Філіпа Геймс могла припустити, що її підозрюють у розмові, яка відбулася саме вранці, а не в інший час.

І все ж таки Кредок досі був переконаний, що нота страху пролунала в її голосі, коли вона перепитала:

— В альтанці?

Він вирішив не закривати цю тему й бути готовим до будь-якого розвитку подій.

IV

У саду вікарія було дуже приємно. Несподівані пахощі осені, як то іноді буває, опустилися на Англію. Кредок ніколи не міг запам'ятати, як це називали — Літом Святого Мартіна чи Літом Святого Луки, але він знав, це погода дуже приємна, але при тому впливає також на нерви. Він сидів у кріслі-гойдалці, яке принесла йому енергійна Банч, — вона пішла на материнські збори, а добре захищена шалями та великим килимком, яким були обгорнуті її ноги, міс Марпл сиділа поруч нього з плетінням у руках. Сонячне світло, спокій, безперервне клацання дротиків для плетіння — усе це, у своєму поєднанні, навіювало на інспектора сон. Але водночас десь у куточку його мозку причаїлося моторошне передчуття. Так іноді буває, коли нас навідує одне й те саме сновидіння, у якому наростає погрозливий тон небезпеки і зрештою перетворює приємну розслабленість на моторошний жах… Він раптом сказав:

— Вам не слід тут бути.

Дротики міс Марпл на мить зупинилися. Її лагідні кольору синьої порцеляни очі замислено подивилися на нього. Вона сказала:

— Я знаю, що ви маєте на увазі. Ви дуже совісний хлопець. Але зі мною все гаразд. Батько Банч (він був вікарієм нашої парафії, дуже вчений богослов) і її мати (дивовижна жінка, наділена великою духовною силою) — мої давні друзі. Тому немає нічого неприродного в тому, що, перебуваючи в Меденгемі, я приїхала сюди навідати Банч.

— Можливо, і так, — сказав Кредок. — Але… не намагайтеся щось розвідати… Я маю відчуття… я справді його маю… що це небезпечно.

Міс Марпл злегка усміхнулася.

— Але зважте на те, — сказала вона, — що ми, старі жінки, завжди намагаємося щось рознюхати. Було б набагато більш дивним і набагато більше впадало б в око, якби я цього не робила. Ми маємо звичай розпитувати про те, як живеться нашим спільним друзям у всіх куточках світу, про те, хто кого пам'ятає й чи пам'ятає той або той, що дочка такої-то одружилася? Усе це може допомогти, чи не так?

— Допомогти? — запитав Кредок, не відразу зрозумівши, про що йдеться.

— Допомогти з'ясувати, чи люди є такими, як вони кажуть, — пояснила міс Марпл.

Вона провадила:

— Бо саме це турбує вас, чи не так? І саме в цьому плані світ змінився після війни. Погляньте на це село, наприклад, на Чипінґ-Клеґорн. Воно дуже схоже на Сент-Мері-Мід, де я живу. П'ятнадцять років тому кожен знав, хто є хто. Родина Бентрі у великому домі — і Гартнели, і Прайс-Рідлі, і Везербі… То були люди, чиї батьки, матері, діди й бабусі, тітки та дядьки жили там задовго до них. Якщо там оселявся хтось новий, вони приїздили туди з рекомендаційними листами або служили в одному полку чи на одному кораблі з кимось із давніх жителів села. А якщо приїздив хтось новий, — новий по-справжньому, — то така людина дуже виділялася, і кожен сушив собі голову, хто ж це такий, і не знаходив собі спокою, доки про все не довідувався.

Вона лагідно похитала головою.

— Але тепер усе там не так. Кожне село й кожна сільська місцина наповнені людьми, які тільки-но приїхали й там оселилися, не маючи з місцевими жителями жодних зв'язків. Великі будинки продаються, а котеджі перебудовуються і змінюються. А люди щойно тут з'явилися, і ти знаєш про них тільки те, що вони самі розповідають про себе. А приїздять вони з усіх кінців світу. Люди з Індії, з Гонконгу, з Китаю і люди, що раніше жили у Франції та в Італії, у тих місцях, де все дешево, та на чудернацьких островах. Це також люди, які зібрали трохи грошей і можуть дозволити собі вийти на пенсію. Але ніхто більше не знає, хто є хто. Ви можете зібрати у своєму домі колекцію мідних виробів із Бенареса й розмовляти про екзотичні сніданки в Індії або зібрати колекцію краєвидів Таорміни й розмовляти про англійську церкву та релігійну літературу — як, наприклад, міс Гінчкліф та міс Мерґатройд. Ви можете приїхати сюди з півдня Франції або прожити все своє життя на Сході. Люди сприймають тебе за твоєю власною оцінкою. Для того, щоб запросити тебе в гості, вони більше не чекають рекомендаційного листа від подруги, де повідомляється, що такі-то й такі-то — чудові люди й вона знає їх протягом усього їхнього життя.

Саме це й пригнічує його, подумав Кредок. Він не знає. Навколо нього обличчя й люди, чия особистість підтверджена лише продовольчими картками та посвідченнями особи, посвідченнями, на яких стояли лише цифри, без фотографій і без відбитків пальців на них. Кожен, хто захоче мати клопіт, може одержати таке посвідчення особи — і почасти з цієї причини тонкі нитки, що утримували спільноту англійського сільського життя, розірвалися. У місті давно вже ніхто не намагався близько познайомитися зі своїми сусідами. Але тепер ніхто не знав свого сусіда й у селі, навіть якщо він себе переконував у тому, що знає…

Змащені двері підказували Кредокові, що у вітальні Летиції Блеклок була присутня людина, яку не можна було назвати добрим сусідом, хай навіть вона вдавала його…

А тому він боявся за міс Марпл, жінку кволу й стару, а проте наділену дивовижною проникливістю…

Він сказав:

— Ми можемо дещо з'ясувати про цих людей…

Але він знав, що це не так легко. Індія та Китай, Гонконг і південь Франції… Тепер це не так легко, як п'ятнадцять років тому Він чудово розумів, що є люди, які блукають по країні з позиченими ідентичностями — позиченими від людей, які померли раптовою смертю від «нещасливих випадків» у містах. Існують організації, які скуповують фальшивих осіб, що підробляють посвідчення особи та продовольчі картки, — чимало вигаданих осіб вистрибують у життя. Їх можна перевірити, але це забирає багато часу, а часу в нього нема, бо вдова Рендела Ґедлера уже перебуває однією ногою в могилі.

І тоді, стурбований і стомлений, розморений сонцем, Кредок розповів міс Марпл усе, що він знав про Рендела Ґедлера та про Піпа й Емму.

— Це лише два імені, — сказав він. — Навіть радше клички, ніж імена. Вони