Читати книгу - "Українські казки"

у хату та й сам собі не вірить.

— Що це з тобою, жінко, сталось?

— Е, мовчи, чоловіче, — відказала Явдоха. — Бач, Бог довідався, що я нічого не роблю, та прислав Івана Хрестителя, а той як зачав мене хрестити, то ледве живу пустив. Ще й казав: як не буду робити, то другий раз знову прийде.

Од того дня Явдоха такою хазяйкою зробилася невсипущою — на все село знаною. І живуть вони собі, багатіють — оберемком воду носять, коромислом дрова возять.

Про морського півня

Було чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій країні бідний чоловік. Хата в нього була стара, аж в землю запала, і ніхто ніколи не хотів до неї заходити. А в хаті тій тільки й достатку, що багато дітей.

Каже син Іван одного разу батькові:

— Піду я, батьку, в білий світ. Може, дещо зароблю.

Згодилися батько й мати. Зібрався син і пішов. Прийшов до того міста, де жив цар. Довго шукав роботи, а потім найнявся мішки з борошном переносити.

Напрацювався Іван, увечері купив собі булку й кусок ковбаси, сів під царським палацом і їсть. Дивиться царева дочка на парубка, як той смачно їсть, дивиться, а далі сходить вниз, щоб ближче подивитися на нього. А парубок був дуже красивий, такого красеня царева дочка ще ніколи не бачила.

Пройшла царівна біля Івана, випустила з рук сто срібних на землю, обережно, щоб парубок не помітив, і пішла собі далі. А Іван побачив ті гроші, взяв їх і знову пішов носити мішки. Ті гроші Іван послав додому й радіє, що домашнім не доведеться голодувати.

Так сталося і на другий день, і на третій.

На четвертий день царева донька каже батькові:

— Тату, я вам щось скажу.

— Що, донечко?

— Тут є один парубок, і, якщо він не буде моїм, я загублю себе.

— А де той парубок?

Сказала донька, де Іван носить мішки з борошном. Пішов цар на те місце і велів Івана арештувати й замурувати так, щоб той не міг ні сидіти, ні стояти, ні лежати. Коли мулярі це робили, царева донька дала їм багато грошей, щоб залишили в стіні отвір, крізь який вона могла б парубкові подавати їжу.

Носить царська донька Іванові їжу день, другий, носить довгий час. Живе Іван в тому мурі.

Одного разу Поганин прислав батькові царівни три палиці. А палиці ті були однакової товщини, як в одному, так і в другому кінці. Та й поставив Поганин таку умову: якщо цар не впізнає і не визначить, котрий кінець палиці важчий і товстіший, він погубить цілу його державу, так що на її місці тільки вода залишиться.

Закликав цар майстрів, мудреців, міністрів — просить, щоб розгадали загадку. Та ніхто з мудрих людей загадки розгадати не може. Приносить царівна бідному чоловіку їжу, засмучена, зажурена.

— Що з тобою сталося? — питає Іван.

— Ой горе, Поганин хоче погубити нашу державу.

І розповіла царівна Івану про Поганинового листа.

— Шкода людей! — відповідає Іван. — Та не журися. Іди додому і лягай спати. Вранці, коли встанеш, скажи батькові, що тобі приснився сон: треба налити воду в корито й кинути палиці в воду. Котрий кінець палиці буде глибше поринати, той і є товстішим і важчим.

Так і вчинила дівчина. Лягла в ліжко, виспалася, а вранці каже батькові:

— Тату, мені приснилося, як можна розгадати загадку Поганина. Налийте до корита води і опускайте палиці на воду.

Налили води до корита, опустили палиці на воду. І сталося так, як говорив парубок: товстіший кінець пішов до дна. Зрадів цар, звелів запечатати палиці й послати разом із відповіддю назад Поганину.

Розізлився Поганин, діставши таку посилку. Прислав цареві троє коней, затягнутих чорним полотном. Цареві треба було впізнати, якої вони масті. А не впізнає — тільки вода залишиться на місці його царства.

Прочитав цар того листа і розіслав послів по всій державі, щоб знайти таких мудреців, які ладні були би розгадали загадку. Та хто не приходив, не міг впізнати, якої коні масті.

Понесла царська дочка Івану обід.

— Чого ти так сумуєш? — питає Іван.

— Як мені не журитися, коли Поганин прислав моєму батькові трьох лошаків. Ніхто не може впізнати, якої вони масті, й коли батько не дасть відповіді, Поганин погубить нашу державу.

— Шкода губити народ! Іди додому, лягай спати. А коли пробудишся, скажи батькові, що ти можеш розгадати загадку. В одно корито набери пшениці, в друге — вівса, в третє — проса. Котре лоша піде до пшениці — буде чорної масті, те, що прийде до вівса, — гнідої, те, що підійде до проса, — сірої масті.

Повернулася дівчина, лягла спати. Вранці розповідає батькові, що їй приснилося. Так все і зробили, як вона сказала. І знову цар розгадав загадку Поганина.

Ще дужче розізлився Поганин і надіслав такого листа: завтра, коли він буде обідати і нестиме виделку до уст, цар повинен вистрілити, та так, щоб вибити ту виделочку йому з руки. Коли не виб'є, то Поганин погубить всю державу.

Понесла дівчина парубкові обід.

— Що ти засмучена, зажурена? — питає Іван.

— Як мені не журитися, коли Поганин наказав, щоб йому завтра в обідню пору вибили виделку з руки. Усі думають, як це зробити, й ніхто не знає! А Поганин загрожує знищити нашу державу.

— Тут уже без мене не обійдеться! Іди додому й скажи батькові, щоб розмурував мене.

Нічого цар не міг вчинити. Послав він мулярів, щоб розібрати мур, та так, щоб на парубка й пилинка не впала. Потім сам приніс парубкові одяг, бо той на ньому зовсім зітлів.

Хлопець каже цареві:

— Дайте мені гармату й снаряд.

Дали парубкові гармату й снаряд. Покликав парубок царя і царівну. Дивляться вони в далекогляд і бачать: Поганин саме сідає обідати. В мить, коли він ніс до рота виделку, парубок вистрілив із гармати. Снаряд потрапив до руки Поганина і розбив півпалати. Почав Поганин того чоловіка шукати, що стріляв із гармати. Шукав, шукав, та знайти не зміг. І написав Поганин листа цареві, щоб прислав того стрільця до нього на обід. Коли не пришле, знищить усю державу.

Питає цар Івана:

— Чи підеш, Іване, в гості до Поганина?

— Піду! — каже Іван. — Тільки дайте мені дванадцять таких парубків, як і я, щоб були всі одного росту, одного обличчя.

— Іди, вибирай поміж моїми вояками! — каже цар.

Пішов Іван між вояків, вибрав дванадцять таких, як він