Читати книгу - "Північна Одіссея"

снігова лінія сповзала все нижче з голих скелястих вершин, і невпинний вітер приносив із собою сльоту, паморозь та сніг, а тихі заплави та прибережні мілини затягав тонкий лід, що грубішав щогодини. І щоранку змучені тяжкою працею люди звертали обличчя До озера, щоб побачити, чи не взялося кригою. Це була б загибель їхніх надій — адже вони сподівалися, що попливуть униз по стрімкій річці, коли на озерах уже скінчиться навігація.

Страждання Расмунсена стали ще тяжчими, коли він дізнався про трьох своїх конкурентів у яєчній галузі. Щоправда, один з них, опецькуватий німець, розорився дощенту і сам-один тягнув назад останні мішки з крамом; проте човни у двох інших були майже готові, і вони щодня молили бога торгівлі та комерції спинити залізну руку зими хоча б на один день. Але ця залізна рука вже стискала країну. Люди замерзали на смерть у хуртовині, що лютувала над Чілкутом, і Расмунсен не встиг отямитись, як відморозив собі пальці на ногах. Якось йому трапилася нагода поїхати пасажиром у човні, що вже відчалював од засипаного рінню берега; та за це вимагали двісті доларів готівкою, а в нього не було грошей.

— Я думафф, ви трошки почекайт, — казав йому човняр-швед, що знайшов свій Клондайк саме тут і виявився досить мудрим, аби це зрозуміти, — почекайт трошки, і я вам зробифф кароши човен, слово честі.

Заручившись цим словом, Расмунсен повернувся до озера Кратер і там надибав двох газетних кореспондентів, чий багаж був розкиданий по всьому перевалу, від Кам'яного дому до Щасливого табору.

— Так, — багатозначно мовив він, — у мене тисяча дюжин яєць в Ліндермані, і зараз там уже закінчують смолити мій човен. Я так гадаю, що мені пощастило. Самі знаєте, човни зараз дорогенькі, та й роздобути їх нелегко.

Кореспонденти зчинили страшну бучу, майже силоміць набиваючись йому в супутники, махали перед ним доларовими купюрами і тицяли в руки золоті червінці. Спершу він затято опирався, та потім не витримав і знехотя погодився взяти кореспондентів із собою — по триста доларів з кожного. Вони знов-таки ледь не силою змусили його взяти гроші наперед. І поки обоє писали для своїх газет нариси про доброго самаритянина з тисячею дюжин яєць, цей добрий самаритянин[20] уже поспішав до шведа на озеро Ліндерман.

— Ану давайте сюди цього човна, — мовив він замість вітання, подзенькуючи кореспондентськими золотими і жадібно озираючи готовий човен.

Швед байдуже глянув на нього і похитав головою.

— Скільки вам за нього обіцяли? Триста? Гаразд, ось вам чотириста. Беріть.

Він спробував тицьнути шведу гроші, але той позадкував від нього.

— Я гадафф, ні. Я сказафф йому, беріть, човен є готовий. Ви почекайт…

— Ось вам шістсот. Це моє останнє слово. Берете чи ні? Скажіть там, що вийшла помилка.

Швед завагався.

— Я гадафф, так, — зрештою мовив він. Востаннє Расмунсен бачив його, коли той перебирав весь свій вбогий запас слів у марній спробі пояснити іншим замовникам, яка вийшла помилка.

Німець зламав ногу, посковзнувшись на крутому схилі біля Глибокого озера, розпродав свій товар по долару за дюжину, а на отримані гроші найняв індіанців-носіїв, щоб його доправили до Дайї. Проте вранці того ж дня, коли Расмунсен зі своїми супутниками відчалив від берега, двоє інших конкурентів подалися за ним слідом.

— У вас скільки? — крикнув один із них, хирлявий житель Нової Англії.

— Тисяча дюжин, — гордо відповів Расмунсен.

— Овва! У мене вісім сотень. Закладаюся, що прийду першим!

Кореспонденти пропонували Расмунсену гроші в борг; але він відмовився, і янкі уклав парі з останнім конкурентом — справжнім морським вовком, що ходив по воді, як по сухому, і обіцяв при нагоді показати їм, як треба долати хвилю. Так він і вчинив, поставивши здоровенне брезентове вітрило, від чого носова частина човна раз у раз поринала у воду. Він першим вийшов із озера Ліндерман, але не захотів іти на буксирі й посадив перевантажений човен на скелі серед буремних порогів. Расмунсен і янкі, що теж віз двох пасажирів, перенесли поклажу на плечах, а потім відтягли порожні човни через небезпечне місце до озера Беннет.

Беннет — це озеро у двадцять п'ять миль завдовжки, вузька і глибока впадина в горах, у якій вирують шторми. Расмунсен переночував на піщаному мисі у верхів'ї озера, де багато інших людей і човнів прямували на північ, борсаючись у пазурах арктичної зими. Вранці він почув завивання південного вітру, який, увібравши в себе холод снігових вершин і заледенілих гірських провалин, морозив не гірше від північного. Але день був ясний, і Расмунсен побачив, що янкі вже огинає крутий мис на всіх вітрилах. Човни один за одним вирушали в путь, і кореспонденти хутко взялися до роботи.

— Ми доженемо його біля Оленячої переправи, — запевняли вони Расмунсена, коли вітрила були поставлені й на «Альму» ринула перша злива крижаних бризок.

Расмунсен усе своє життя боявся води, та зараз він зціпив зуби і з незворушним обличчям уп'явся в стерно. Його тисяча дюжин була тут, у човні, у нього перед очима, надійно захована під багажем кореспондентів; і тут-таки, у нього перед очима, не знати як опинилися маленький котедж і заставна угода на тисячу доларів.

Холод був лютий. Знову й знову Расмунсен витягав стернове весло і вставляв інше, а пасажири оббивали з весла лід. Водяні бризки вмить замерзали, і нижня рея швидко вкрилася бахромою бурульок. «Альма» борсалася серед високих хвиль і загрозливо тріщала, але кореспонденти, замість того щоб вичерпувати воду, мусили оббивати лід і викидати його за борт. Відступати було пізно. Почалося відчайдушне змагання із зимою, і човни шалено мчали вперед.

— М-м-ми не зможемо зупинитися навіть заради спасіння душі! — крикнув один з кореспондентів, клацаючи зубами — від холоду, а не від страху.

— Правильно! Тримай до середини, старий! — підтакнув інший.

Расмунсен відповів безглуздою посмішкою. Скуті морозом береги наче огорнула мильна піна; і навіть на середині озера майже не було надії вберегтися від високих хвиль. Якщо спустити вітрило, хвиля захопить і перекине судно. Час від часу вони обганяли інші човни, що застрягли серед скель, а одного разу побачили, як човен наскочив на пороги. Маленька шлюпка позаду, в якій сиділи двоє, перевернулася догори дном.

— П-п-пильнуй, старий! — закричав той, що клацав зубами.

Расмунсен криво всміхнувся і ще міцніше, до болю в руках, стиснув стерно. Разів двадцять хвиля наздоганяла «Альму» і викидала її з-під вітру, так що вітрило починало безсило тріпотіти; і щоразу, напружуючи всі сили, Расмунсен розвертав човен. Посмішка застигла на його обличчі, і кореспонденти позирали