Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

в Абхазії в розпорядженні МВС Грузії перебував лише один придатний до польотів Мі-8, що здійснював перевезення здебільшого в тилових районах. За відсутності повітряного транспорту доводилося долати південну зону безпеки на автомашинах разом із грузинськими міліціонерами. Якось нашу машину на російському блокпосту зупинили «миротворці». Солдатик одразу поліз до кузова зшибати сигарети. Йому запропонували «Приму». Кацапчук залишився незадоволений:

- З фільтром давай!

- А пісю курити будеш? - того як вітром здуло.

Навіть територією самої Абхазії грузинські партизани пересувалися досить вільно. Заходили й за річку Бзиб. На заході від Марукського перевалу є місцевість, йменована «аеродром» - крайня точка просування німецьких військ на даному напрямі. Всюди в горах здійснювалася розвідка посадкових майданчиків для гвинтокрилів, готувалися криївки для вантажів.

У той самий час російські війська переймались хіба що обороною власних блокпостів.

До вашої уваги характерний випадок. Командир одного грузинського загону попросив нас йому допомогти. Ми тоді діяли в районі річки Кодорі. Командир у Сухумі мав справи: його дружина була за національністю абхазка, й він не встиг її евакуювати, хотів вивезти з міста.

Ми захопили машину «Урал», туди набилося повно до зубів озброєних українців, та вночі виїхали на околицю Сухумі. Десь уже в місті до нас дійшло, що не встигнемо до ранку вибратися з міста. Довелося з півдороги повертати назад. На виїзді з міста «Урал» зупинили. «Миротворець» відгорнув запону, зазирнув до кузова. Там сиділо чоловік п’ятнадцять брудних, неголених чоловіків - досі група перебувала в рейді понад два тижні, на головах українські мазепинки, всі зі зброєю.

- Хто такі?

- МВС, - малося на увазі абхазьке, - виловлюємо дезертирів.

Солдатик мовчки опустив запону, зістрибнув з кузова. Думаєте, він нам повірив? Звичайно ж, ні. Тим паче, відповідали українською мовою. Але своя шкура дорожче.

На нашому напрямку російські миротворці - 12 солдатів і 2 офіцери - відокремлювали грузинів від абхазів.

Деморалізація зачепила й федеральні сили. Симптоми ті самі: горілка, наркотики. Особливого бажання воювати не спостерігалось. Ще в Сухумі, в 1993 році, до нас підійшли два офіцери морських частин прикордонних військ Росії.

- Ви українці?

- Так.

- Наша прикордонна частина розміщується саме поміж ворогуючих сторін. Це задовбало - стріляють через наші голови. Домовмося так: ви імітуєте напад на нашу заставу, ми для вигляду постріляємо в повітря і здамося. Грузини обов’язково змушені будуть відправити нас додому, а вся зброя й спорядження дістанеться вам.

Мене пропозиція дуже зацікавила. Але грузинське командування проведення операції заборонило. Мотивуючи це відсутністю офіційної війни між Грузією та Росією.

По всій Грузії ставлення до росіян більш ніж прохолодне. У Гальському районі, населеному переважно грузинами, «миротворців» ненавидять. З українцями навпаки: попри всі непорозумінні на мовному ґрунті, дізнавшись, хто ми, нам намагались у всьому догодити, навіть позбавляючи можливості заплатити за дрібні покупки.

- Що, наша вода (боржомі) подобається? Не треба грошей, бери так.

У тому ж Ханші навіть міліціонери вважали за свій обов’язок підійти привітатися, вказати на кращу крамницю чи харчевню. Обід на одинадцять голодних мужиків, з горілкою й вином, нам обходився, в перерахунку на українські гроші, в 50 - 55 гривень.

Один баран на базарі, для порівняння, за звичайною ціною коштував порядку 250 гривень.

У Тбілісі ми отаборилися в одному барі. У місті нам рекомендували перебувати в цивільному й розмовляти між собою російською мовою, проте над стійкою бару висіла велика емблема УНСО.

Для грузинських військових найкращим подарунком була українська кокарда з тризубом.

Дороги в Абхазії й без нашої участі були в жалюгідному стані. Наша колона долала Ходжальський перевал таким похідним порядком: попереду бульдозер (розгрібає снігові завали), «Урал», за ним ще один бульдозер (підштовхує його), ще один «Урал» і пара ГАЗ-66, за ними ми в пішому порядку.

Переправа через Кодорі відбувалася по двох сталевих канатах. По них ми перенесли на собі кожен не менше 350 кілограм вантажу. На цій переправі відзначився стрілець Тур. Він відзначався неабиякою фізичною силою. Кожен з нас переносив за один раз вантаж не більше 25 кг. Переправившись на другу сторону річки, я з ройовим Бухом (псевдо він отримав не за схильність до вживання алкогольних напоїв, а за свій військовий фах - був сотенним підривником) спостерігали за переправою. Аж тут нашу уяву привернув стрілець Тур. Він тягнув на собі подвійний вантаж, тобто десь приблизно 50 кілограмів. Причому запакований в мішок. Оскільки за канат треба було триматися обома руками, було незрозуміло, чим він його тримає. Припущення були різні, найвірогідніше - тримає зубами. По завершенні переправи з’ясувалось - гичку 50-кілограмового мішка він притискав до плеча шиєю. Не втримавшись, я підколов: «Бух, якби ти надумав повторити цей трюк, то ходив би з головою набік до кінця свого життя».

На зворотному шляху, через дощі в верхів’ях гір, рівень води за один день піднявся на 6 метрів. І ось тоді я зрозумів, яким же є справжнє стихійне лихо. У Києві таким вважали підйом води в Дніпрі на 80 сантиметрів. Тут же, коли йшов по канатах, навіть крізь шум води чув, як по дну з більярдним стукотінням перекочуються величезні валуни.

У горах найбільше виснажували переходи. За 10 - 11 годин ми долали понад силу 3 - 5 кілометрів. Крутизна серпантинових стежок була така, що ноги попереднього стрільця були на рівні очей наступного. Бракувало спорядження. У нас були десантні ранці, бушлати (все радянське, навіть патрони 7,62х39 1982 - 84 років випуску та 5,45х39 1982 року), також американські черевики та спальні мішки - «буря в пустелі». Спальники та бушлати нещадно всмоктували воду. На щастя, не дошкуляв надлишок важкої зброї: мали по одному СВД, ПК та РПГ-7В на групу. Але все-таки на маршруті панувала одна-єдина думка: «Якщо впаду, не встану». Стан речей погіршували майже безперервні дощі, намокле спорядження, а ми несли на собі, крім боєзапасу, зброї та вибухівки спальні мішки, бушлати, ватяні штани - намокнувши, ставало вдвоє важчим.

Через деякий час становище поліпшилось, нам виділили місцевих коників. В Україні, в Карпатах, їх ще називають «гуцуликами». Маленькі, волохаті, як собаки, а по горах ходять, як коти. Та все ж і для цих всюдиходів потрібне було щось, хоч віддалено схоже на стежину. Щось подібне було, але по ньому ніхто не ходив, починаючи з 1989 року. Майор Гервасі, наш офіцер зв’язку із грузинським командуванням, зробив спробу найняти місцевих сванів прорубати стежину, але вони заломили астрономічну суму, ще й визначили час роботи - 30 днів.

Довелося вирішувати проблему самотужки. За допомогою двох бензинових пилок та тротилу