Читати книгу - "Буремний Перевал"

ледве задрімавши, я прокинулася: місіс Катрина Лінтон прослизнула до моєї кімнати, сіла поруч на ліжку і розбудила мене, легенько смикнувши за волосся.

— Я не можу спати, Неллі,— сказала вона, ніби виправдовуючись. — І хочу, щоб хто-небудь розділив мою радість!

Едгар нудиться, бо я радію з того, що нецікаве для нього: він не хоче й слова вимовити, а як розтулить рота, то лише для нудних докорів; і ще він сказав, що я жорстока й себелюбна, якщо набридаю йому з балачками, коли він нездужає і хоче спати. Він завжди вдає, ніби нездужає, якщо йому не догодити! Я сказала кілька схвальних слів про Гіткліфа, а він — чи то від головного болю, чи від заздрощів — почав хлипати! Тоді я встала й пішла від нього.

— Який сенс нахваляти перед ним Гіткліфа? — відповіла я. — Вони ще хлопцями не терпіли один одного, і Гіткліфові було б так само прикро слухати, як хвалять вашого чоловіка; такою вже є людська натура. Не кажіть містерові Лінтону про Гіткліфа, якщо не бажаєте, щоб між ними вибухнула відверта сутичка!

— Але ж хіба це не свідчить про його слабкість? — наполягала вона. — Я, наприклад, не заздрісна: мені не прикро, що в Ізабелли таке яскраве руде волосся й біла шкіра, і що вона така елегантна, і що вся сім'я так залюблена в неї. Навіть ти, Неллі,— коли ми з нею часом сперечаємося, ти завжди на боці Ізабелли; а я поступаюся, мов нерозумна мати: кажу їй «моя люба» й підлещуюся, щоб вона змінила гнів на милість, її братові приємно бачити, що ми з нею такі любі подруги, а мені приємно його порадувати. Але вони дуже схожі: вони — розбещені зіпсовані дітлахи і вважають, ніби світ створений задля того, щоб вдовольняти їхні примхи. І хоч я догоджаю обом, гадаю, що добра прочуханка була б для них зовсім не зайвою!

— Ви помиляєтеся, місіс Лінтон, — мовила я. — Це вони А панькаються з вами: я собі уявляю, що б тут почалося, якби вони не робили цього. Ви потураєте їм у дрібницях, поки їхній головний клопіт — виконувати кожне ваше бажання. Та зрештою хтось переважить, щось виявиться однаково важливим для обох сторін; і тоді ті, кого ви звете слабкими, почнуть дуже вперто відстоювати свої права.

– І тоді ми зітнемося не на життя, а на смерть, так, Неллі? — підхопила вона, сміючись. — Ні! Кажу тобі, я так вірю у любов Лінтона, що мені здається, я могла б його вбити — а він би покірно прийняв смерть від моєї руки.

Я порадила їй тим паче цінувати його почуття.

— Я й ціную, — відповіла вона, — але якби він ще не впадав у відчай через усілякі дрібниці! Мов мала дитина! І замість того, щоб ремствувати, коли я сказала, що Гіткліф тепер гідний будь-чиєї поваги і найперший джентльмен у наших краях вважатиме за честь стати його другом, він мав би сам це визнати — і радіти за нього! Він мусить звикнути до Гіткліфа — так само як і полюбити його! Гіткліф має всі підстави його ненавидіти — і, однак, поводився прегарно!

— А як вам подобається його прихід до Буремного Перевалу? — спитала я. — Чи то він справді так невпізнанно й у всьому змінився! Оце по-християнському — простягати дружню руку до своїх ворогів!

— Він це пояснив, — відповіла вона. — Я була здивована не менше за тебе. Він каже, що зайшов розпитати тебе про мене, вважаючи, що ти мешкаєш там і досі; а Джозеф сповістив Гіндлі, і той вийшов і почав допитуватись, що він робив усі ці роки та як жив, і врешті-решт запросив його у дім. Тамсиділи за картами якісь люди. Гіткліф приєднався до гри; мій брат програв йому деяку суму та, побачивши, що в Гіткліфа ці грошей вистачає, запросив його ввечері прийти знов, і Гіткліф погодився. Гіндлі надто нерозважливий, щоб виявляти розбірливість у знайомствах; він не завдає собі клопоту поміркувати, чи варто довіряти людині, яку він так глибоко скривдив. Але Гіткліф запевняє, нібито він погодився відновити зв'язки зі своїм давнім гнобителем лише тому, що з Перевалу можна пішки дійти до Грейнджу; і ще з любові до будинку, де ми жили разом. До того ж він сподівається, що там я зможу частіше з ним бачитися, ніж якби він оселився в Гімертоні. Він хоче запропонувати високу платню за дозвіл жити на Перевалі, і, безперечно, жадібність змусить мого брата прийняти такі умови: він завжди був пожадливим, хоч те, що загрібає однією рукою, відразу ж розкидає іншою.

— Оце-то гарне місце проживання для молодої людини! — мовила я. — І ви не боїтеся наслідків, місіс Лінтон?

— Тільки не для мого друга, — відповіла вона. — В нього гострий розум, і це вбереже його від напасті. За Гіндлі я трохи побоююсь; але його душі вже не заподієш більшої шкоди, а тілесно він не постраждає завдяки мені. Події цього вечора помирили мене з Богом і людьми! Я відчувала бунтівну ненависть до Провидіння; я була у такому відчаї, Неллі! Якби цей нікчема знав, як я страждала, він би постидався затьмарювати моє щастя своїми нудними наріканнями. Я була милосердною до нього, не бажаючи засмучувати своїм горем: якби він бачив мої муки, він би жадав так само, як я, щоб вони припинилися; проте все це нарешті минуло, і я не хочу мститись Едгарові за його недолугість. Після цього я можу витримати що завгодно! Якщо найжалюгідніший із людей, які колись тільки жили на землі, ударить мене по щоці, я не тільки підставлю другу, а й попрошу вибачення за те, що його розгнівила. І ось тобі доказ — я зараз же піду й помирюся з Едгаром. На добраніч! Чи я не справжній янгол?

У цьому самозакоханому засліпленні вона випурхнула з кімнати; вранці було видно, що вона виконала свій намір: містер Едгар Лінтон не лише забув про свою образу (хоч він досі падав духом через бурхливе пожвавлення, у якому перебувала Катрина), але й не заперечував, аби вона, узявши з собою Ізабеллу, по обіді вирушила до Буремного Перевалу. У відповідь Катрина обдарувала його цілим морем уваги й ніжних почуттів, так що наш дім на декілька днів став справжнім раєм. Над головами в нас постійно сяяло сонце, з чого втішалися і хазяїн, і слуги.

Гіткліф, — містер Гіткліф, так я називатиму його надалі,— спершу дуже обережно скористався з дозволу відвідувати Трашкрос-Грейндж: він ніби хотів пересвідчитися, що хазяїн терпітиме його