Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

дерев налітали Драконів Шолом і його люди, високі та несамовиті. Небавом, щойно зачувши звук його ріжка поміж пагорбів, орківські капітани проявляли малодухість, і поплічники Морґота кидалися навтьоки значно раніше, ніж у повітрі встигала просвистіти стріла чи зблискував меч.

Як уже було сказано, коли Мîм поступився власною потаємною оселею на Амон-Рузі Турінові та його товариству, то висунув вимогу: аби той, хто випустив стрілу, що вбила його сина, переламав свої лук і стріли та склав їх до ніг Кгіма; і тим нещасливцем виявився Андроґ. Тоді Андроґ зробив те, що наказав Мîм, із великою неохотою. Крім того, Мîм заявив, що Андроґ ніколи не повинен брати до рук ані лука, ні стріл, і прокляв його, мовивши, що в разі непослуху розбійник од них і поляже.

І все-таки тієї весни Андроґ зневажив Мîмове прокляття й узяв зі собою лук у вилазку з Бар-ен-Данвеза; і під час того нападу його вразила отруйна орківська стріла, і коли його принесли назад, він помирав у муках. Однак Белеґ зцілив його від поранення. І тоді ненависть Мîма до Белеґа зросла устократ, адже таким робом він зняв прокляття; але: «Воно ще себе покаже», — сказав гном.

Тогоріч од краю до краю Белеріанду, попід лісовими кронами, понад струмками та поза гірські перевали ширився поголос, ніби Лук і Шолом, які (так гадали) загинули в Дімбарі, знову воскресли, хоча на те й не було жодної надії. Тоді чимало людей і ельфів, котрих позбавили проводиря та власності, але не залякали, котрі вижили після битви, поразки та спустошення земель, зібралися з духом і рушили на пошуки Двох Капітанів — байдуже, що ніхто не знав, де заховано їхню твердиню. Турін радо приймав кожного, хто приходив до нього, та, за порадою Белеґа, не пускав новоприбулих до сховку на Амон-Рузі (він тепер називався Ехад-і-Седрин, Табір Відданих); шлях туди знали тільки побратими з Давнього Товариства, нікого іншого в це не посвячуючи. Зате довкола будували нові, добре захищені, табори та форти: в лісах на сході, чи в гористих місцинах, чи при східних болотах, од Метед-ен-ґладу («Кінця Лісів») на південь від Переправ через Тейґлін до Бар-еріба, на якихось кілька ліг південніше від Амон-Руза, на колись родючій землі поміж Нароґом і Озерами Сіріону. З усіх тих місць було видно вершину Амон-Руза і можна було знаками передавати вісті й накази.

Таким чином, до кінця літа послідовники Туріна сформували чимале військо та сповільнили наступ сил Анґбанда. Чутка про це дійшла навіть до Нарґотронда, і багато хто там стривожився, кажучи: якщо розбійникові вдалося так нашкодити Ворогу, то що би тоді вдалося зробити Володареві Нароґу. Та Ородрет, Король Нарґотронда, не відступав од власних намірів. Він у всьому наслідував Тінґола і з допомогою потаємних шляхів обмінювався з ним вістовими; і був він мудрий володар — такий мудрий, що найперше зважав на власний народ, на те, як довго він зможе зберігати життя і багатство, опираючись пожадливості Півночі. Тому-то він не дозволяв жодному представникові свого народу іти до Туріна, а відправив до нього посланців із повідомленням такого змісту: нехай там що Турін зробить чи вигадає під час його війни, та ноги його не повинно бути в Нарґотронді, щоби не привести туди орків. Але Ородрет запропонував Двом Капітанам при потребі надати допомогу іншого штибу (і до цього, припускають, його підштовхнули Тінґол та Меліан).

Тоді Морґот притримав свою руку; хоча нерідко здійснював удавані атаки, щоби легкі перемоги перетворили впевненість повсталих на зухвалість. Так, урешті, й сталось. Адже Турін нарік територію між Тейґліном і західним узграниччям Доріату Дор-Куартолом; і, оголосивши себе володарем цієї землі, прибрав нове ім'я — Ґортол, Шолом Жаху; і загордився. А от Белеґові тепер здавалося, ніби Шолом подіяв на Туріна інакше, ніж він сподівався; тож ельф із тривогою в серці чекав прийдешніх днів.

Якось у час повільної літньої тяглості вони з Туріном сиділи в Ехаді, одпочиваючи після тривалого бою та маршу. Тоді Турін сказав Белеґові:

— Чому ти такий смутний і замислений? Може, щось не так, відколи ти повернувся? Хіба я не довів, що маю добрі наміри?

— Наразі все гаразд, — відповів Белеґ. — Вороги наші досі не оклигали від подиву та страху. І нас усе ще чекають вдалі дні, бодай трохи.

— А потім? — запитав Турін.

— Зима, — відповів Белеґ. — Аз нею — новий рік для тих, котрі доживуть, аби його побачити.

— А потім?

— Гнів Анґбанда. Ми обпалили пучки пальців Чорної Руки — не більше. Сама вона навіть не відсмикнулась.

— Але хіба не гнів Анґбанда був нашою метою та втіхою? — запитав Турін. — Як, по-твоєму, я мав учинити?

— Ти знаєш це достоту, — сказав Белеґ. — Але про ту дорогу ти заборонив мені говорити. Утім, зараз послухай мене. Король чи повелитель великого війська має багато обов'язків. Йому годиться подбати про безпечний сховок і про багатство, а є ще чимало тих, чия праця не пов'язана з війною. Що чисельніші послідовники, то більша потреба в їжі, бо пущі вже не настачать її вдосталь мисливцям. І тоді настане розсекречення. Амон-Руз — чудове місце для кількох: він має очі та вуха. Проте стоїть самотиною і помітний іздалеку; щоб оточити його, не знадобиться великої сили, хіба би його захищало військо, та й то значно чисельніше, ніж наше є чи коли-небудь стане.

— Та все-таки я буду капітаном власного війська, — мовив Турін, — і якщо мені судилося загинути, то загину. Тут я стою поперек шляху Морґота, і доки отак стоятиму, йому не вдасться скористатися південною дорогою.

Небавом про з'яву Драконового Шолома в землях на захід від Сіріону доповіли Морґотові, й він розсміявся, адже тепер знову викрив Туріна, який на тривалий час мовби зник у тіні чи під захистом Меліан. Однак він починав боятися, що Турін здобуде таку владу, яка дозволить йому перебороти жахливе прокляття й уникнути визначеного фатуму, або що він відступить у Доріат і знову щезне з його очей. І ось Морґот задумав схопити Туріна та завдати йому болю — так само, як його батькові, — піддати тортурам і перетворити на раба.

Правий був Белеґ, коли казав Турінові, що вони тільки обпекли пальці Чорної Руки та що сама вона навіть не відсмикнулась. Але Морґот приховував власні наміри і до пори до часу задовольнявся тим, що висилав до супротивників своїх найудатніших розвідників; тому невдовзі Амон-Руз оточили шпигуни, котрі непоміченими чаїлись у нетрях і не вступали в сутички із загонами, що