Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

заманити в Україну самого Степана Бандеру (пригадайте, як їм вдалося це у 1924 р. з Борисом Савинковим). Справа в тому, що Москва мала в Лондоні свого агента, Кіма Філбі, який працював в англійській контррозвідці і передавав у Москву найбільш секретні дані. Отож коли Мирон Матвієйко, доставлений англійським літаком в зарані домовлений, як він думав, з командуванням УПА район, вистрибнув з парашутом, його зустріли «зв'язкові», відвели в криївку, нагодували - а прокинувся він уже в тюрмі МГБ.

Дещо інакше було з Василем Охримовичем: московські спецслужби підготували і йому подібну «теплу» зустріч, але через збіг випадкових обставин десантування відбулось в іншший час і в іншому місці, тож він зв'язався з підпіллям УПА і був схоплений лише у 1953 р.

А от подальша доля цих двох видатних членів ОУН була зовсім різною, і це показує, що велике значення мають не лише політичні переконання, а й якості характеру.

Звичайно, МГБ намагалося обох їх перевербувати. Про роботу з Мироном Матвієйком досить детально розповідає у своїх мемуарах Павло Судоплатов. З ним вели розмови найвищі чини, аж до міністра МГБ Абакумова, його возили по Україні, демонструючи її розквіт «під мудрим керівництвом комуністичної партії». Зламало Матвієйка не це. Перебуваючи у Львові, він зумів утекти, відвідав усі відомі йому явки і переконався, що вони провалені. Тоді він повірив, що вже ніякого підпілля в Україні нема (хоча воно ще було), сам повернувся до свого ув'язнення і на влаштованій йому прес-конференції закликав УПА припинити безнадійну боротьбу, після чого йому була надана можливість «почати нове життя». Він працював бухгалтером, одружився, мав дітей і помер аж у 1984 р. Звичайно, весь цей час він був під найпильнішим наглядом «органів» і його ім'я використовувалося радянською пропагандою. Так, у газеті «Вісті з України» час від часу з'являлися за його підписом статті, в яких обливалися брудом колишні побратими. Є всі підстави твердити, що він не писав цих статей: за своєю лексикою, і синтаксисом, і стилістикою, а передусім за своєю тональністю вони видають руку радянських публіцистів - «спеціалістів по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом» типу Бєляєва чи Дмитрука. Більше того, схоже, що Матвієйко навіть не бачив тих статей перед публікацією, бо в них є фактичні помилки типу: «…визвольні операції батальйону «Нахтігаль» на чолі з гауптманом Шухевичем і Побігущим». Матвієйко не міг таке написати, бо він же знав, що Побігущий очолював батальйон «Роланд». А може, Матвієйко й бачив цей «ляп», але не виправив його в надії, що колись майбутні історики звернуть на це увагу і докопаються до істини.

Що ж до Василя Охримовича, то про нього наразі дуже мало даних. Останній Головнокомандувач УПА Василь Кук пише, що він отримував від Охримовича листи, в яких той говорив про необхідність зустрічі, але Кук із деяких дрібниць зрозумів, що ці листи пишуться вже під контролем КДБ. Він наводить такий приклад: ім'я американського президента було подано як «Ейзенхауер», тоді як у їхньому колі було прийнято писати «Айзенгавер». Подалі, очевидно, Охримович на поступки КДБ не пішов і був розстріляний.

В усякому разі, ні Матвієйко, ні Охримович не назвали ні одного прізвища, і жодна людина не була через них арештована, - так говорять старі члени ОУН і вояки УПА.

Тепер ми ще востаннє згадаємо Павла Судоплатова у зв'язку з операцією, в результаті якої був вистежений і загинув у бою Головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка - Роман Шухевич. Звичайно, Судоплатов намагається всіляко очорнити Шухевича, а заразом якнайбільше львів'ян, які начебто його видали. Щоб більше не повертатися до цього «українця» (він себе так сам назвав), скажемо лише, що Москва щедро його нагородила: спочатку Судоплатов отримав звання генерала, а потім, уже за Микити Хрущова, був арештований, п'ять років симулював психічне захворювання, щоб уникнути розстрілу, був усе-таки засуджений на 15 років, відбув їх повністю і, незважаючи на численні звертання, так і не був реабілітований. Оце така вдячність Москви своїм «героям»!

Бофони (Бойовий Фонд) ОУН-УПА. Дереворити, художник Ніл Хасевич.

А ми повернемося до загибелі Тараса Чупринки і наведемо розповідь його сина Юрія Шухевича. Зрештою, цитату почнемо дещо раніше: «А в сорок восьмому році ми говорили про те, що я мав їхати на Донеччину забрати свою сестру, яка знаходилася в дитячому будинку. І при прощанні я вперше побачив, відчув, коли батько сказав: «Юрку, нас тільки двоє осталося. Ми повинні триматися», - що в нього задрижав голос. І дві сльози скотилося по його щоках. Єдині його сльози, які я бачив. Це була остання наша зустріч, коли він ще був живий. Ну, а наступна була уже після його смерті, коли мене привезли на впізнання 5 березня 1950 року. Того п'ятого березня, ще десь так на ранньому досвітку, перед тим, як у тюрмі піднімали, я тоді знаходився на Лонцького (тепер будинок № 1 на вулиці Степана Бандери у Львові) в слідчому ізоляторі МГБ. Будили нас о шостій годині. Але якраз перед тим я збудився. Відчув якусь внутрішню тривогу. І вже не міг спати тої півгодини чи хвилин сорок, які осталися до того, як почали будити. Після того почався звичайний тюремний ранок. Правда, була неділя. На слідства не викликали. Був спокій. Десь біля одинадцятої години прийшли по мене. Взяли, вивели на дежурку. Там я побачив свого слідчого, а також ще одного з оперативників у ватяній фуфайці, в кирзових чоботах. На поясі в нього був пістолет. Вони посадили мене до авта. Натягнули кайдани. Правда, скували руки спереду. Повезли до Управління МГБ, яке знаходилось на теперішній вулиці Вітовського, тоді Дзержинського. Завезли в подвір'я. Там був ряд гаражів. Авто зупинилося біля одного з гаражів. Я побачив, що туди заходять і виходять працівники МГБ. Потім мене завели в гараж, великий, широкий. Я йшов прямо. Нараз мене різко повернули вліво. Я глянув і побачив, що на соломі прикритий цельтою лежить чоловік. Мені не треба було довго роздумувати, хто це. Як вони відкинули цельту, я побачив його в вишиваній сорочці, файний, але босий. І досить мені було побачити ті ноги з високим підбиттям, щоб відразу зрозуміти: батько. Мене підвели і сказали: «Бачиш?» Сорочка була розстібнута. Очі відкриті, задивлені в далечінь. Обличчя спокійне. Одна, ліва рука вздовж тіла, права рука зігнута лежала на грудях. На правій скроні кіптява і кров. Не треба бути експертом, щоб зрозуміти: вистріл у скроню