Читати книгу - "У безодні"

великому сосновому бору, далеко від людських очей, гармидеру й марноти марнот. Ні, годі терпіти! Він проклинав усе на світі, хоч це й не було схоже на нього, і гучно повторював, що терпіти годі.

Містер Кумс мав бліде обличчя, темні очі й гарні чорні-пречорні вусики. Трохи потертий, але дуже цупкий комірець стояв сторчма, створюючи враження подвійного підборіддя, а пальто (хоч і поношене) було обшите смушком. Світло-коричневі з чорними смужками рукавички мали на кінчиках пальців дірочки. У вигляді містера Кумса, як казала його дружина в ті чарівні, давно забуті й безповоротні дні — одне слово, до їхнього одруження, — було щось войовниче. Тепер вона називала його — хоч і гидко говорити про те, як розмовляє між собою подружжя, — вона називала його “малим нечупарою”. А втім, дружина вигадувала йому й інші прізвиська.

Пересварка й цього разу почалася через оту гадюку Дженні, дружинину подругу. Що божої неділі вона без будь-якого запрошення з боку містера Кумса з’являлася до них на обід і збивала бучу на цілий день. Це була дебела, галаслива дівка, яка любила крикливо вдягатись і пронизливо сміятися. Але сьогодні її поява перевершила все, що було досі: Дженні привела з собою свого жениха, вирядженого так само без смаку, як і вона. І ось містер Кумс у накрохмаленому чистенькому комірці й вихідному сюртуку сидів розгніваний за власним столом і мовчав, тоді як дружина з своїми гостями мололи такі дурниці, що незручно було слухати, ще й на все горло реготали. Але містер Кумс це стерпів, а після обіду (його подали, “як завжди”, з запізненням) міс Дженні не придумала нічого кращого, як сісти за рояль. Вона заходилася бринькати оті простацькі мелодії, так ніби це був звичайнісінький будень! Який же нормальний чоловік стерпить отаке казна-що! Почують сусіди, почує вся вулиця — ганьба ж на все місто! Ні, змовчати містер Кумс не міг!

Він уже хотів був дати волю своєму обуренню, аж раптом відчув, що блідне, і від нерішучості в нього перехопило в горлі. Містер Кумс сидів біля вікна на стільці — в кріслі розсівся отой їхній новий гість. Нарешті містер Кумс повернув голову.

— Не-ді-ля! — промовив він голосом, у якому вчувалася погроза. — Не-ді-ля!

Це правда, голос у нього був, як то кажуть, неприємний. Дженні грала собі далі, але дружина, що саме переглядала стосик нот на роялі, втупила в нього погляд.

— Знов щось не так? — озвалась вона. — Людям уже й розважитись не можна?

— Я не маю нічого проти розумних розваг, — відповів низенький Кумс, — але не збираюся слухати в неділю у своєму домі отаке бринькання, наче в будень.

— А вам що — не до вподоби, як я граю? — запитала Дженні. Вона кинула грати й, жахливо зашурхотівши всіма своїми оборками, крутнулася на обертовому стільчику.

Кумс відчув, що буде сварка, і, як усі нервові, сором’язливі люди в таких випадках, відразу спалахнув.

— Ви там обережно на стільчику! — застеріг він. — Бо він на таку вагу не розрахований.

— А ви не чіпляйтеся до моєї ваги! — роздратовано огризнулася Дженні. — То що ви говорили в мене за спиною про мою гру?

— Ви, звісно ж, не хочете сказати, що в неділю вам неприємно слухати музику? — втрутився новий гість. Відкинувшись у кріслі, він пихнув хмаркою сигаретного диму й ніби аж співчутливо всміхнувся.

А місіс Кумс поспішила заспокоїти подругу:

— Не звертай уваги, Дженні, грай.

— Саме це я й хочу сказати! — відповів гостеві містер Кумс.

— Дозвольте поцікавитись: а чому? — промовив гість.

Він з насолодою потягував сигарету й вочевидь уже втішався наперед сваркою. Це був високий худий молодик у модному ясно-коричневому костюмі й при білій краватщ” зі срібною шпилькою з перлиною, “Якби він мав смак, то прийшов би в чорному костюмі”, — подумав містер Кумс і нарешті відповів:

— А тому, що мене це не влаштовує. Я людина ділова. І повинен зважати на своїх покупців. Розумні розваги…

— Його покупці! — зневажливо вигукнула місіс Кумс. — Щодня тільки й балачок, що про його покупців! Ми повинні робити це, ми повинні робити те…

— Якщо тобі не подобається зважати на моїх покупців, — промовив містер Кумс, — то нащо ти виходила за мене заміж?

— От-от! — укинула Дженні й повернулася до рояля.

— Зроду не бачила таких, як ти! — сказала місіс Кумс. — Відколи ми побралися, ти став зовсім іншою людиною. Колись…

Тим часом Дженні знов уже гупала по клавішах: бум, бум, бум…

— Послухайте! — вигукнув містер Кумс, утративши нарешті самовладання. Він устав і підвищив голос. — Кажу ж вам, я цього не потерплю! — Від обурення в нього аж напнувся на грудях сюртук.

— Ну годі вам, заспокойтеся, — мовив, підводячись, довготелесий молодик у ясно-коричневому костюмі.

— Та хто ви такий, щоб мене заспокоювати! — гаркнув містер Кумс.

Після цього заговорили всі зразу. Гість заявив, що він “наречений” Дженні й захищатиме її, а містер Кумс відповів, що хай захищає її де завгодно, тільки не в його домі. А місіс Кумс попросила чоловіка посоромитись і не ображати гостей, бо він, мовляв, уже й так як той (я про це вже згадував) “малий нечупара”. Одне слово, скінчилося все тим, що містер Кумс звелів гостям забиратися з його дому геть, але вони не пішли, і тоді він заявив, що в такому разі йому доведеться піти самому. Його збуджене обличчя пашіло, в очах стояли сльози, коли він вискочив у передпокій, і поки приборкував там пальто — рукава сюртука, наче змовившись, раз у раз задиралися — та струшував з циліндра порох, Дженні знов сіла за рояль і зухвало проводжала його з дому бриньканням: бум, бум, бум… Містер Кумс вибіг через крамницю і хряснув дверима так, що задвигтів увесь будинок. Ось що стало, щоб не довго розводитись, безпосередньою причиною його гнітючого настрою. Тепер вам, мабуть, зрозуміло, чому йому так остогидло життя.

Походжаючи мокрими грузькими стежками під соснами — був уже кінець жовтня, і в рівчаках та під купами глиці виднілися грибні гнізда, — містер Кумс пригадував невеселу історію свого одруження. Вона була звичайна й досить банальна. Тепер він починав усвідомлювати, що дружина вийшла за нього заміж просто з цікавості й бажання перемінити своє життя, сповнене тяжкої, стомливої роботи й тривог. Та, як і більшість жінок її кола, вона була надто обмежена й не розуміла, що повинна допомагати чоловікові в його справах. Вона була ласа до розваг, любила потеревенити, мала товариську вдачу й вочевидь розчарувалася, коли збагнула, що заміжжя не врятувало її від гніту нужди. Сімейні клопоти дратували місіс