Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

у кімнаті не міг цього побачити, Філітт обережно вручив роботові маленький пристрій для зберігання інформації.

«А тепер — на засідання», — подумав він і випростав плечі, ніби готуючись до бою.

Філітт і справді готувався до бою — у певному сенсі.

Розділ дванадцятий

Конвертер терпляче чекав на них у регенераторі, але, як тільки він завважив Лорелін, почав у захваті стрибати вгору-вниз. Попри всю серйозність того, про що вони щойно дізнались, а також серйозність їхнього майбутнього завдання, Лорелін впіймала себе на тому, що всміхається, вимикаючи пристрій і відчиняючи дверцята.

— О-о-о, ти сумував за мною? Виходь, — сказала вона, і звірок радісно забіг їй на руки. Лорелін ніжно його заколисала й зрозуміла, що неабияк до нього прихилилася.

— Хіба ж він не милий? — запитала вона Валеріана, простягаючи звірка партнерові.

Валеріан машинально поплескав звірка по голівці, але його обличчя було кам’яне.

— Хтось від нас щось приховує, — різко промовив він.

Лорелін наче серце здавило в лещатах. І не змогло її зворушити навіть задоволене сопіння конвертера на її шиї.

— Згодна. Вирушати отак, не маючи ані найменшого уявлення про те, з ким воюємо, — це самогубство.

— Авжеж, але я не про це. Я мав на увазі планету М’юль, — відповів Валеріан. — Пам’ятаєш той сон, про який я тобі казав? Про ті картинки, що їх укладали мені в голову?

Вона кивнула, пестячи звірка-конвертера, що муркотів, і гадаючи, куди хилить Валеріан.

— Ця планета була населена, — казав далі її партнер, — там жили живі істоти. Я бачив їхні будинки і їхніх дітей. А ще там була молода жінка, і вона кликала мене на допомогу.

Лорелін припинила пестити конвертера.

— Невже? — глузливо й дещо ображено запитала вона. — І ти ще звеш це поганим сном? Знаючи тебе, можна подумати, що то радше був сон, який перетворився на дійсність.

Вона округлила очі й проказала підвищеним тоном удавано:

— О, майоре Валеріан! Допоможи! Врятуй мене!

Її вразила неприродна різкість його відповіді.

— Лорелін, припини! У цієї жінки був із собою конвертер з М’юля.

Лорелін враз посерйознішала. Чухаючи конвертера під підборіддям, вона запитала:

— Як оцей хлопчисько?

— Саме так, дуже схожий на нього. А цього ранку я наштовхнувся на двох живих мешканців цієї планети!

Вона вирячилась на нього.

— На Великому базарі?

Валеріан кивнув.

— Нас послали забрати вкрадений конвертер в Айгона Сайресса, але вони теж намагалися його отримати. Гадаю, вони насправді заплатили йому, щоб він украв його в нас.

Лорелін пильно поглянула на створіннячко, яке вона пригортала до себе.

— Ич, — сказала вона йому, — дивись, усі за тобою полюють.

Конвертер зацвірінькав.

— Таке може бути. Але я хочу з’ясувати, навіщо він нам потрібен для цієї операції?

Лорелін усміхнулася.

— Ми це з’ясуємо. Нумо, ворушімося швидше.

Вони підійшли до квартири командувача Філітта й побачили двох К-Тронів, що стояли обабіч дверей.

— Агенти Валеріан і Лорелін. Прибули охороняти командувача, — поінформував їх Валеріан. Він гадав, що матиме з ними клопіт, тому був дещо здивований, коли ті відступили й дозволили їм увійти.

Філітт якраз чіпляв на уніформу останню зі своїх церемоніальних нагород і прискіпливо подивився на їхню польову форму.

— Овва! — ущипливо промовив командувач. — Ваш зовнішній вигляд вражає. Бачу, ви геть серйозно взялись охороняти мене.

Лорелін тримала коробку з конвертером. Його маленький писок був притиснутий до однієї з ґрат на передній стороні коробки. Він висунув вузеньку мордочку назовні і смикав носиком, обнюхуючи простір довкола.

— Насправді, його охороняти, — виправила вона. — Він — єдиний у своєму роді. Має виняткову цінність.

— Саме так, — підтвердив Валеріан і запитав командувача:

— Беручи це до уваги, чи впевнені ви, що існує якийсь сенс брати його з собою на таке небезпечне завдання?

Філітт поправив піджак і критично оглянув себе у дзеркалі.

— Конвертер з планети М’юль здатний виробляти будь-який продукт за рекордний час. Він нам дуже знадобиться, якщо буде потрібно вести перемови.

Задовольнившись тим, як сидить піджак, він узяв широкий традиційний ремінь, що чіплявся довкола талії. Посередині була округла декоративна прикраса, порожня всередині. Така маленька поясна сумка, розміщена посередині, була поширена в армії, але з бігом часу стала радше парадною відзнакою, ніж практичним спорядженням, і її вміст відображав військове звання. У командувача, як помітив Валеріан, вона наразі була порожня, і у Валеріана виникла певна думка про те, що саме Філітт хотів покласти всередину.

Коли командувач повернувся, застібаючи ременя, Валеріан сказав:

— Пане командувач, я здивований тим, що у вас на порядку денному перемови, коли ви маєте таку армію К-Тронів. Вони ж насправді цього не навчені, бо не вміють говорити.

Це зауваження, було видно, роздратувало Філітта. Він відповів коротко:

— Майоре, потурбуйтеся про мою безпеку. А перемови залиште мені.

Він підійшов до Лорелін і простяг руку до контейнера, який вона тримала. Потому відчинив дверцята й просунув руку всередину, намагаючись ухопити тваринку.

Конвертер негайно його вкусив. Валеріан подумав, що звірок чудово знається на людях, але втримався від висловлення цієї думки вголос.

— Задля вашої особистої безпеки, пане командувач, — сказав він натомість, дивлячись, як Філітт вихопив назад руку та оглядав укушений палець, — чом би вам не залишити тварину на зберіганні в агента Лорелін?

Філітт пильно поглянув на нього зі звуженими очима.

— Ви маєте на увазі, що я надіну пустого ременя? То порушення протоколу, майоре. Я — офіцер найвищого рангу на цій станції!

— А ця тварина, як нам відомо, останній екземпляр свого виду. На неї полює