Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

жадоби гегемонії, і вела через гонку озброєнь до превентивної війни й нарешті до автоматизму масштабного військово-стратегічного планування та його реалізації, отже мусила призвести до великої війни між європейськими державами. У серпні 1914 року класична європейська державна система Вестфальського миру[108] ініціювала власне самознищення і як наслідок цього — історичний абшит великих європейських держав як держав світових.

Всесвітнє місце Європи наразі посіли дві позаєвропейські держави, які виграли в 1945 році від процесу саморуйнування європейської державної системи, а саме США і Совєтський Союз. «Перед Другою світовою війною на вісімдесяти відсотках суші і над вісімдесятьма відсотками населення світу панували західні [європейські] сили. Західний імперіалізм — британська, французька, голландська й португальська імперії — розлетівся прахом [1945] так стрімко, що навіть історики XXI століття — і ті здивувались, і вмить з'явилося понад 120 нових, незалежних держав. На світову арену вийшов цілком новий акторський ансамбль. Імперіалізм добіг кінця, проте на зміну йому прийшли сфери впливу, за які боролися „великі держави“. З імперій на плаву лишилась єдина — совєтська, вона змогла навіть розширити свою роль, як у географічному, так і в політичному плані»[109].

Друга світова війна мала завершити цей процес відходу Європи і водночас викликати занепад великих європейських колоніальних імперій[110]. Європейські колоніальні держави після 1945 року відмовилися від своїх колоній — часто під натиском кровопролитних партизанських воєн, — однак вони позалишали цим новим незалежним державам здебільшого довільно складені території з зазначеними колоніальними службовцями кордонами, тому й відписали їм отруйну спадщину у вигляді численних внутрішніх і зовнішніх конфліктів. Крім того, вони залишили свій спадок зі сфери філософії держави та державного права спадщини, а саме європейську модель держави й суверенітету та націоналізм як революційну ідею[111]. Решта світу запозичила цю конструкцію Європи, тоді як у самій Європі вона вже потроху втрачає свою вагу[112]. Ця спадщина зниклого європейського колоніалізму мусила у всякому разі дати далекосяжні наслідки. Бо завдяки деколонізації і утворенню сили-силенної нових суверенних держав на всіх континентах глобалізується європейська модель держави, і ця модель як наслідок розуміння державного суверенітету донині лишається вирішальним чинником порядку для міжнародної системи держав. І тому цілком свідомо була створена Організація Об'єднаних Націй.

Якщо дивитися під цим кутом, ідеться справді про один із парадоксів історії, коли старий континент Європа наразі готується подолати цю модель держави і суверенітету шляхом своєї економічної і політичної інтеграції, а також дати перевагу праву перед силою, тоді як численні держави третього світу, колишні європейські колонії, енергійно обстоюють цю класичну європейську модель незалежності. Не менший парадокс, утім, і те, що зараз неоконсервативні інтелектуали знову відкривають потойбіч Атлантики досучасну ідею імперії, щоб визначити роль США як єдиної наддержави у XXI столітті. В кожному разі, в ясному небі над світом політичних ідей, здається, безтурботно ширяє гегемоніальна сила Європи.

Оскільки війна править за природний стан людини і мир спершу слід установити