Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

— Пробач, а як ти їх йому пропонуєш? — не витримала моя цікавіть. — Водиш претенденток за собою хвостиком?

— Показую у фотоальбомі, — статечно відповіла Кішка, вочевидь почуваючись професіоналкою. — Рано чи пізно підберу йому варіант, і це буде одна з найкращих моїх угод…

— Дивно, все-таки, виходить, — і далі в'їдливо сперечався Ключка, — по ресторанах водить, дорогі подарунки робить, а каже, що нічого особистого й на думці не має!

Кішка томливо закотила очі та з вдаваною образою примружилася.

— Спочатку сам мені цю роботу придумав, а потім дорікає! Гаразд, добродії, я вас тимчасово залишу, мені справді час.

Ключка причинив двері кухні й закурив.

— Відверто кажучи, в мене цей Вадим Вікторович ось де! — він черкнув ребром долоні впоперек горлянки. — Не подобається він мені… Якщо б і справді бабу собі шукав, то давно б уже на наших дівчаток з альбому клюнув. Ми їх перед тим, як фотографувати, стільки марафетили, та так ретельно потім у комп'ютері всі дефекти прибирали, що вони й справді красунями на фото зробилися… А деякі знімки я взагалі з сайтів жіночих журналів повитягав, та на фотопапері роздрукував.

— А якщо він їх вибере?

— Зобразимо активні переговори з клієнткою, скажемо, що вона вже встигла заміж вийти буквально протягом останнього місяця… Та все одно цей тип на них не клює… Дивний хлопець. Ой, чує моє серце, він по Вальчину душу до нас сюди прибув.

За кілька хвилин Кішка з'явилася з усією своєю бойовою вродою. Я захоплено зітхнула, Ключка оглянув подругу хазяйським поглядом і задоволено кивнув. Дзвінок у двері пролунав одночасно з писком мого стільникового.

— Катерино, щойно зможеш, заїдь до мене, — телефонувала Вікторія, — Шурика досі немає вдома. Ти остання з тих, хто його бачив.

— А діти?

— Діти — не люди. Вони верзуть щось маразматичне. Начебто, він ішов усього на годину, а ти повинна була його дочекатися, але потім зірвалася годувати рибок… І щось ще такого типу. Катю, Олександр ніколи раніше не затримувався так надовго без додаткового дзвінка.

— Тобто як це? — обурилась я через таке перекручування фактів. — Та він тільки те й робив, що затримувався!

— Я маю на увазі, в нашому з ним спільному житті, — відрубала Вікторія. — Катю, я страшенно непокоюся.

— Та годі панікувати, його не було всього чотири години… Звичайно, я приїду, не хвилюйся так.

— Катю, я багато чого знаю про ваші справи, багато про що здогадуюся… У будь-якому випадку, сьогодні ввечері Олександр мав бути вдома. Він обіцяв мені, виходить, зробив би все, що від нього залежить, щоб виконати обіцянку.

— Я незабаром буду. Не переживай, — паніка Вікторії майже передалася мені. Я вирішила подумати про таке страшне запізнення Шурика трохи згодом.

Ключка знаком попросив мене мовчати й не виходити в передпокій.

— Так, так, я вже виходжу, — Кішчині інтонації миттю стали млосними, як і досі, — Вадиме Вікторовичу, зачекайте ще мить! Щасти всім!

Остання фраза була вочевидь звернена до нас.

— Збирайтеся, скільки вам потрібно, я завжди до ваших послуг.

Потрясіння, що його я відчула після звістки про зникнення Шурика, миттю поступилося місцем іншому, справжньому шокові. Я знала цей голос! «Ні, цього просто не може бути… — затято переконувала себе я. — Так не буває!» Ляснули вхідні двері, рипіння ліфта супроводило пишний вихід Кішки.

— Пане Ключко, мені дуже цікаво глянути на цього нещасливого залицяльника, — намагаючись не виказати хвилювання, промовила я.

— Немає нічого простішого, — Ключка жестом штукаря відсунув штору, і моєму поглядові відкрився освітлений повним місяцем та самотнім вуличним ліхтарем асфальтований майданчик. Несамовито жовте таксі з гостинно розчиненими дверцятами чекало на пасажирів біля рогу. Не поспішаючи, з задоволенням вдихаючи вологе вечірнє повітря, галантно притримуючи за лікоть чарівну Кішку та не перестаючи при цьому говорити щось, очевидно, про вічну відданість і небесну красу, до авто наближався мій перший чоловік, незрівнянний Вадим Вікторович.

Головним моїм завданням на найближчі п'ятнадцять хвилин стало не виказати Ключці, до якої міри це мене вразило. Я пролепетіла щось незрозуміле: чи то, що неодмінно днями зателефоную Ключці, чи телефонуватиму всім іноземцях разом узятим, і неуважно розпрощалася.

Я вже взагалі нічого не розуміла в цьому світі. Можливо, доля демонструвала в такий спосіб закон всесвітньої рівноваги та збереження енергії. Несподіване зникнення одного колишнього чоловіка потребувало компенсації у вигляді не менш несподіваної появи іншого.

Я остаточно заблукала у власних здогадах і відкриттях.

Розділ п’ятий,
той, що відкриває схованки і

вкривається виявленими в них таємницями.

— Мама зайнята, — сумно повідомила Даша, відчиняючи мені. — Вона страждає. Це, як тобі відомо, справа нагальна, тож краще її зараз не турбувати.

— Це вона без мене страждає, — завірила я малолітню охоронницю материнського спокою. — Зараз їй стільки підкину матеріалу до роздумів, що сум як рукою зніме.

Поки я роззувалася, Дарина встигла докорінно змінити свій настрій.

— А ми з Настею до вас на дачу їдемо завтра вранці, — вона відкинула трагічні інтонації, належні в цьому випадку, але невідповідні її вікові, та хитруватоо всміхнулася. — Мама на цілий тиждень мене відпустила!