Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

сплять, неодмінно стиснувши пальці в кулачки. Ось ми подумали, чи не звідти це у тебе. Чи це ти так мімічно висловлюєш своє ставлення взагалі до всього навколо сущого?

– Ні, хлопці, – злегка зніяковів я, – це я так висловив своє ставлення поки тільки до вашогоАллокончая.

– До кого? здивувався довгий Юра.

– Ух ти! – захоплено вигукнув Кудін. – Він і тебе вже встиг дістати? – тільки врахуй,Аллокончай, як ти його охрестив, вже не тільки наш, він вже і твій, на цілий рік, чи скільки там тобі за вироком?…

– Усвідомлюю цей факт з жалем, зітхнув я і повідав новимбратам-співкамерникамсвою непросту дорожню історію.

– Що й говорити, скоро тільки казка мовиться, та кошенята народжуються, – підсумували мої колеги.

Знайомство з іншими членами групи відбулося через годину на «стадіоні», – так називалася стандартний за розмірами, відносно рівний майданчик, вкритий різнокаліберним щебенем, один вигляд якого, навіваючи тривожні думки про наслідки падіння, відбивав усяку охоту до демонстрації своїх спортивних досягнень. На майданчику, між тим, йшов футбольний матч. Гравці, враховуючи особливість покриття поля, особливої спритності не виявляли. Найбільшою активністю відзначався гравець у, вже знайомій мені смугастій тенісці. Він невтомно бігав по полю в різних напрямках, намагаючись керувати грою обох команд одночасно.

– Алло,кончайтєтоптатися в одномумєстє!..

– Алло,уйдіс мого переда!.. – лунало з різних кутів поля.

На імпровізованих трибунах флегматично сиділо з десяток глядачів. Моя поява внесла в їх ряди помітне пожвавлення, вони потроху почали залишати свої місця і, в недовгому часі, навколо мене утворився щільний гурт з моїх майбутніх колег та їх дружин. Побачивши дивну поведінку вболівальників, команди заграли ще більш сумбурно, незабаром гра зім'ялась, а потім, до великого незадоволення керівника і зовсім припинилася. Гравці приєдналися до мого оточення. Всі навперебій стали представлятися мені, а я їм. Посипалися запитання типу «Ну, як там? Які новини?» Я крутився дзиґою, відповідав, як умів.

Потроху пристрасті вляглися, і я сам зміг задати кілька питань. Виявилося, що медична допомога тут може бути надана фельдшером з радянськогобудбату, дислокованого «там вдалі, зарєкой». Школи тут три, але класи перевантажені, і навчання, за невеликим винятком, проводиться хоч і російською, але монгольськими викладачами. Роботи для дружин немає. Навіть начальство влаштувати своїх ненаглядних не може. Зате риболовля тут фантастична. Неймовірно рибна річкаХарапротікає всього в двох кілометрах від селища, а в оточуючихЗуун-Харускелях, за чутками, ємумійо…

Одним словом, з одержаної мною інформації потроху складалася доволі невесела перспектива ще одного року без сім'ї, та ще й під керівництвом людини, при якому будь-які успіхи можливі не завдяки його керівництву, а тільки всупереч.

Сонечко сіло. Такий довгий день скінчився. З боку далеких гір війнуло крижаним подихом. Давав про себе знати різко континентальний клімат – абсолютно незрозумілий до недавнього часу термін знову перетворювався з сувору реальність;

– Знову шкіра на руках буде нагадувати наждачний папір, знову потріскані та скривавлені губи. Стержнів для кулькових ручок у продажу немає, а привезти з собою запас – безглуздо – поки одним пишеш, паста в інших перетворюється в щось, що нагадуєбитуум…Влітку денна температура звичайно за +30 °C, вночі +5 °C. Зимові морози за -40 °C…

Знову ще рік без сім'ї… І це все повинно компенсуватися щастям кожен день чути:

– «Алло, кінчай! Слухай мене тутскОрпульозно!«…Правда, випрана тілогрійка висихає всього за кілька годин, та й риби тут, кажуть, більше ніж води… Ну, що ж, цим, мабуть, і доведеться втішатися.

За кілька днів в Київ полетіла телеграма:

Отже, сонечко сіло і мої колеги в майках і футболках, щулячись від крижаного вітру, стали розходитися. Пішли додому і ми.

Наш готель, як і завод, як і все містечко, було, у свій час, збудовано китайськими будівниками. У всьому, (в плануванні всього містечка, будівель і приміщень, в особливостях сан і електротехнічного обладнання) відчувався чужий уклад життя, чужі традиції. Я так до кінця відрядження і не зміг звикнути до того, що за китайськими правилами включення напруги здійснюється натисненням вимикача вниз, а вимикання відповідно – вгору. Велику кімнату, площею близько 30м2, при необхідності можна було розділити важкою портьєрою на дві. На кухні мийка була виконана у вигляді бетонного куба, і вміщувала близько 200 літрів води, в якій можна було не тільки мити всякі фрукти – овочі, але і самому прийняти ванну.

В туалеті ж, при погляді на конструкцію унітазу, закрадалася крамольна думка про діаметрально протилежну нашій будову тіла китайця, тому що, вже вибачте за пікантні подробиці, глибока частина в унітазі була ззаду, а мілка – спереду…Щоб уникнути відповідно-неминучого фонтану бризок (в техніці це явище називається кумулятивним ефектом), доводилося влаштовуватися в обнімку з бачком, що саме по собі було вкрай незвично, а тому незручно і навіть якось принизливо. Бажаючі увійти у смак нашого життя за кордоном, можуть випробувати на собі це, як одну з «родзинок» нашого життя у себе вдома в туалеті…

Я не буду приводити тут весь перелік, але смію запевнити, що ми були оточені сотнями звичних речей, зроблених, або встановлених трохи не так, що часто ставило нас в глухий кут, при спробі використовувати цю річ за призначенням.

В готелі мене вже чекали два інженера – проектанта, відряджені на кілька тижнів з Москви в Зуун-Хару, для здійснення авторського нагляду за веденням монтажних робіт з реконструкції заводу. Усією своєю поведінкою і зовнішністю вони демонстрували справедливість закону про «єдність і боротьбу протилежностей.»

Володя, – поважних літ, був сивий, дебелий трохи вайлуватий і справляв би враження літньої людини, обтяженої букетом вікових болячок, якби не несподівано блакитні очі з пустотливими іскорками, що проблискували з-під сивих кудлатих брів.

Другий – худорлявий, чорнявий, цигансько-грузинської зовнішності, рухливий, як ртуть, фігурою нагадував