Читати книгу - "Етимологія крові"

іншому. В сльозах, у днях чи, може, у спалених нервових клітинах… Не знаю.

– До чого все це?

– До того, що я більше не кохаю Андрія.

– У черговий раз розійшлися назавжди? По телефону?

– Розходяться ті, що сходилися. А ми ніколи не сходилися. Тільки випадково перетнулися. Щоправда, ця випадковість затягнулася аж на три роки, – я докладала максимум зусиль, аби примусити манікюрні ножички виконувати незвичну для них справу, а тому навіть не повертала голови у бік Мартиного ліжка.

– Не мучся, – вона підійшла до мене і протягнула старі й величезні ножиці. – На, відрізай свого Андрія, тобто свої сім сантиметрів.

– Де ти їх взяла? – здивовано подивилася на Марту.

У довгій білій льолі, яку Анничка видала їй вчора ввечері (свою Марта забула в тітки Насті) і з ножицями в руках моя подруга була схожа на небезпечну для суспільства особу.

– Де!.. Перед носом у тебе лежать, а ти не бачиш.

Ножиці були страшенно важкими, проте добре нагостреними, а тому моя справа почала рухатися веселіше.

Дивним був мій сон, – думала. Але хто ж ВОНА така?!..

– З оцими шматками джинсів я відрізаю все, що досі заважало мені нормально жити, відрізаю все, що було у моєму житті зайвим, відрізаю, аби викинути все це зі свого життя, зі свого серця – геть і назавжди, – ритуально повторювала я під скрегіт заліза і тертя цупкої тканини, різала джинси, але уявляла, як відрізаю невидимі ниточки – між мною і… Андрієм. Невже вони були такими тонкими?..

Марта стояла біля мене і мовчки спостерігала.

Раптом залунав грім, і по вікнах забило щосили великими, наче цілі цибулини, краплями дощу.

– А цей сильний дощ, – продовжила я, тріумфально сидячи з ножицями в руці над порізаними штанями, ніби провела щойно обряд ініціації, і дивлячись у вікно, – нехай він змиє з мене всі дурні думки, помисли і почування. Я хочу бути вільною від усякого внутрішнього непотребу. Я хочу почати нове життя.

– Гм, важкий випадок, – співчутливо прокоментувала Марта і пішла на кухню ставити чайник.

По-моєму, вона вже здорова, – раптом до мене дійшло.

Коли я в своїх багатостраждальних джинсах увійшла до кухні, Марта насипала цукор у чашку з розчинною кавою.

– Знаєш, Ярко, а він мені вже не подобається. Навпаки, навіть здається якимсь примітивним, затурканим сільським хлопом, – сказала, побачивши мене.

Я здогадалася: вона про Назара.

– Це добре, що не подобається, – відповіла їй, – значить, твої джинси залишаться цілими.

– Може, тут, у своєму селі він і виглядає як справжній мачо, але, уяви, якщо його привезти до Києва… Затюкають у перший день!

– Кожен має бути там, де йому належить бути.

– Може, й так. Я лише хотіла сказати, що ми з тобою заслуговуємо на гарних і розумних чоловіків. Звісно, розважатися можна з будь-ким, але присвячувати своє життя – одному-єдиному, найкращому. Мусимо одразу ставити собі високу планку, в жодному разі не знецінювати самих себе, а відтак не захоплюватися посередніми чоловіками.

– А почуття?

– Їх відрізають. Легко. Ножицями.

Ми разом розсміялися.

– Питимеш каву? – запитала Марта.

– Ні, я хочу пива. Холодного.

Мене вже не трусило. І не було неспокою. Зайве я відрізала. Хотілося обійняти Карпатські гори і станцювати з ними запальний гуцульський танок. Я почала мугикати під ніс коломийкову мелодію.

– У мене класний настрій. Мартуню, може, набереш Славка? Підемо десь погуляємо з ним і з його братиком. Пива сьорбнемо за компанію.

– Дурні вони в таку погоду до нас їхати.

– Поїдемо ми до них!

Марта подивилася на мене підозріло.

– Слухай, Яросю, ти щось дуже весела і… якась ненормальна. Невже закохалася? Давай розказуй!

Я артистично впала перед Мартою навколішки. Вона сиділа на невисокій кухонній табуретці, в довгій льолі баби Аннички, закинувши ногу на ногу, спокійно собі калатала ложечкою розчинну каву.

– Каюся перед вами, пречиста діво Марто, простіть мене грішну, – пафосно промовила я і поклала голову їй на коліна.

– У вас було щось із Назаром? – подруга виглядала навдивовижу спокійною.

Я піднялася. Вирішила, що годі грати у вар’ятку. Але сказати нічого не могла. Забракло слів.

– Так і знала, – зітхнула Марта на моє мовчання. – Йому сподобалася ти, а не я. Це було помітно одразу. Просто думала… Але ну його. Якщо у вас усе добре, то я тільки рада. Все одно він – не моя доля. Занадто примітивний для мене… То що, набрати Славка?

Я кивнула головою: ага. Дощ уже скінчився. Почало прояснюватися.

Хлопці приїхали до Криворівні самі – на батьковому автомобілі. З першої зустрічі ми таки трохи недооцінили їх.

– Куди їдемо? – запитав Славко, який, сидячи за кермом, мав досить серйозний вигляд.

– В гори, – жваво відповіла я. – Ні, на Писаний Камінь. Тільки візьмемо по дорозі кілька пляшок пива, добре?

[хроніки чужих життів]
Київ
Ганя

– Мала, слухай мене уважно. Ти поїдеш в гори.

– ?..

– Поїдеш в гори, житимеш там у доброго господаря, Михайлового родича, він вже старенький, а його жінка померла, допомагатимеш дещо дідові по господарству. Так буде краще, бо додому вертатися тепер не можна, – мляво винесла Ганьці вирок.

– А ти? – все, що спромоглася запитати Ганя.

– А я тут лишуся. Жінкою Михайла Костьовича. Йому ж важко без жінки, – відповіла Ликера.

І додала, перед тим ніби вагаючись:

– А ще… він хоче, щоб я народила йому сина.

Ганя, приголомшена такою звісткою, вирячила здивовані очиська на мачуху. Тільки ж та на неї зовсім не зважала. Була навдивовижу