Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Вогонь холодний, він уже погас.

І ваши леви лижуть мені ноги.

І ваши слуги насміялись з вас.

У моєму селі вродливі жінки зазвичай мали дві ролі — або виходили заміж і ростили дітей, або ж ставали коханками белатів. Останнє становище робило менше честі, але давало більший достаток.

Чесно кажучи, я завжди боялась і першого, і другого. Мені видавалося дивним, що доведеться бути слухняною дружиною, виховувати дітей і піклуватись про чоловіка, а ще смиренно працювати на господаря. Та становище ляльки багатія, якому належало наше село, викликало в мене огиду. Моя тітка, мамина сестра, була такою — однією із жінок господаря. Саме жінок, дружина в нього була одна — жорстока і несимпатична Ліса. Та вона мала беззаперечну перевагу над усіма мешканками нашого села — вона була белаткою. Так само, як і її чоловік Киян. І їхні четверо дітей.

А я народилась метейкою. І, ким би я не захотіла бути, метейкою і помру.

Зрештою, коли мені виповнилось п’ятнадцять, я вирішила, що ні дружиною, ні коханкою я не буду. Та й не можу. В Циркуті є закон — одна дитина із сім’ї обов’язково має пройти військову службу і прослужити на благо імперії десять років. Таких воїнів називають сервусами. У моїх батьків було двоє дітей — я та молодший на рік брат Полян. Зазвичай хлопчиків віддають в армію.

Але не все так просто. Мій брат народився хворим і слабким, а тому не пережив би й дороги до військової школи, не те що навчання. Батьки не могли обрати між нами, а тому вибір я зробила сама. На все життя запам’ятаю сльози Поляна і його благання передумати.

— Я все одно помру швидше, ніж інші підлітки. Краще ти лишишся вдома і будеш з батьками. Не хочу бути їхнім тягарем і причиною твого від’їзду. Тебе ж можуть поранити чи… чи… — його мольбу перервав жахливий кашель.

— …чи я вернусь за чотирнадцять років, жива і здорова. Ти ж знаєш, що за гарну службу і платять добре. Я привезу грошей, ми віддамо борги і житимемо в своїй хаті, а не в господаревій. Обіцяй мені триматись і помагати батькам.

— Ханно, я…

— Ти хороший брат, Поляне. І я люблю тебе. Для мене ти зробив би те саме.

Мама плакала не менше, а тато хоч і намагався стримуватись, та повсякчас ходив такий розсіяний і невеселий, що мені аж у грудях все стискалось від їхнього вигляду. Я знала, що батьків брат загинув на службі — це було ще до мого народження. Але люди помирають і в нас у селі, з цим можна тільки змиритись і йти далі.

Останні мої дні перебування під рідною стріхою були такими сповненими жалю і скорботи, наче я вже померла. Напевне, давався взнаки мій паскудний характер, а може, я ще була замала, аби все осягнути, та вже потім, коли минуло вдосталь часу і я із жахом почала усвідомлювати, що забуваю риси облич своїх рідних, прийшло і розуміння того, що треба було тоді сісти і поплакати разом з ними. Але… Вважала, що коли і я плакатиму, то тільки зроблю всім гірше. Я намагалась бути сильною, сміливою і безпристрасною. Напевне, так було правильно. Мій юний вік зіграв зі мною не одну моторошну гру — попри все, що я втрачала і за чим мала шкодувати, я вбачала в своєму від’їзді ще й наявні плюси. Я не буду ні коханкою, ні дружиною, не митиму підлогу в панських покоях, а ще… я вирвусь з того маленького сільця, де росла і зазнала, попри любов близьких, багато лиха і знущань белатів та їхніх прихвоснів. Я жертвувала собою і водночас їхала туди, де могла побачити хоч трохи світу — а тому, коли обличчя моїх рідних, сумні та заплакані, разом з батьківськими обличчями інших підлітків, яких поряд зі мною посадили на віз, зникли вдалині разом з нашим селом, я відчула вину за несподіване полегшення.

Я була і героїнею, і егоїсткою. Гадаю, саме в той день зародилась моя дволикість. Я обрала свій шлях. Плач матері за стіною, кашель Поляна щоночі — все зникало, як щезав за пагорбами мій дім.

Хоча, попри все, життя брата завше було для мене найважливішою причиною від’їзду.

Ha возі нас їхало десять — і навіть один мій знайомий, хлопець із сусіднього села, Адам. Він навіть допоміг мені і моїй сумці вилізти на віз.

Усі їхали бліді та напружені. Я ховала очі — не тому, що плакала, а якраз навпаки. Всі дівчата на возі, крім мене, ридали, і я почувалась ніяково через свої сухі очі.

— Я так і думав, що ти підеш цього року, — мовив раптом Адам. — Ніяк не дочекаюсь, коли одягнеш одну з тих тонких шкільних форм, які, як я чув, носять у Сколісі.

Нічого собі, його почуття гумору ще живе?

— Ти там знаєш, які в Сколісі форми, — буркнула я, але мені трошки полегшало, що поряд сидить хтось і не рюмсає.

Дорога до Сколісу тривала одинадцять днів.

Це були одинадцять днів кошмару.

Мої припаси їжі, які дбайливо наготувала мама, закінчились ще на третій день, тож доводилось харчуватись підгорілою і несмачною кашею, якою пригощали дітей-метеїв провідники-белати, які супроводжували нас до Сколісу. Для себе ж вони смажили соковите м’ясо на вогнищах, а ще забирали в селах, крізь які проїжджали, свіжий хліб. Усе для них було дозволено, могли отримувати, що хотіли. Більшість із провідників були дарвенхардцями і в їхній присутності підлітки-новобранці намагались бути непомітними та тихими.

Щодня вервечка возів з новачками більшала, і ті, що їхали найдовше, виглядали не найкраще. У мене із собою було