Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— По корінню? У землю? — здивувався Чет.

— Це незвичайні дуби, вони можуть ходити. На корінні своєму. То стріляй по ньому, щоб не втік разом з Мірою.

— Не втече! — крізь зуби пообіцяв Чет і побіг ловити коней, до одного з яких була приторочена каністра з гасом.

Між тим загін отамана Куделіна поспішав шляхом серед полів.

— Батьку, червоні розділилися! — доповіли Куделіну. Той все мацав дівку, яка висіла у нього поперек сідла. Вже і не стогнала, бідолашна, знепритомніла.

— Як розділилися?

— Десяток поїхав назад, кудись у бік старого села. А інші лісом на Шпилівку рушили.

— Дивно, — вишкірив зуби Куделін. — Чого це їм ділитися?

— А ще хтось людожерів спалив.

— Спалили? — здивувався отаман. — Тих покручів? — Куделін вражено закрутив головою. — Важко і повірити!

— Двері зачинили і підпалили. І на вікнах ставні позачиняли. Так усі і згоріли, — доповіли «вовчики».

— Старійшина теж?

— Всі.

— Погано. Це так ніхто і не скаже, де вони своє золото ховали. А золота в них немало було, — мрійливо сказав Куделін.

— Та звісно ж! Скільки років при дорозі жили, людей різали, — закивали бійці.

— Це гірше за все. Бо ж трупи навіть ми не розбалакаємо. Так, Песе? — засміявся Куделін і звернувся до свого кремезного охоронця.

Той теж сміявся і кивав. Він був здоровезний, з вузлами м’язів, з голеною головою і тою своєю страшною зброєю — обушком відразу з трьох куль з шипами, на довгих ланцюгах, якими він вже вбив багатенько людей.

— Але пошукаємо, сказав Куделін.

Коли загін опинився на спаленому хуторі, «вовчики» почали штрикати багнетами землю, сподіваючись таки знайти золото людожерів. Відкопали хід у підвал, але там був тільки труп одного з людожерів.

— Шию звернули, — доповіли бійці.

— Шию? Знаю я, хто так вміє, — зареготав Куделін. — То це і ти тут, Чете? Гарна компанія зібралася!

Наказав їхати далі. Сам плескав дівчину по обличчю, хотів, щоб опритомніла. Йому подобалося чути її стогони і плач, мучити живе тіло. Ось дівчина знову застогнала, Куделін зрадів, а бійці закрутили головами, захоплюючись своїм отаманом.

Червоні в цей час швидко їхали польовою дорогою.

— Товаришу, комісаре! Джерело попереду, — доповіли солдати Ліберману.

— Добре, а то пити хочеться, спека он яка, — комісар важко дихав через спрагу, аж язик висолопив.

Загін червоних поспішав до того самого джерела, біля якого зупинялися Чет, Міра та Дубківський. Щоправда, дуба там вже не було. На місті дерева зяяла величезна яма, навколо якої тхнуло гасом.

— Що це воно тут було? — спитав комісар. Зістрибнув з коня, дивився на яму, здивовано крутив головою, але якось пояснити те, що бачив, не міг. Ну і не треба, в нього було чим перейматися. Підійшов до води.

— Товаришу комісаре, ви б краще не пили, — попередили його бійці, яким не сподобалося, що коні задкували від джерельця, хоча спека і мусили б пити.

— Це чому ще? — здивувався Ліберман.

— Та воно якось не той, — солдати знизали плечима, кривилися, крутили головами. — Он бачите, коні не п’ють. Нечиста якась справа.

— Дурня! — гримнув Ліберман. Як справжній боєць революції, не вірив він у забобони.

— Вода тут якась не така, — забубоніли солдати.

— Яка це «не така»?

— Ну, не така, зачарована. Не пийте краще, — непевно говорили солдати і відводили погляди, бо і самі точно не знали, чим саме погана вода. Але ж коні не пили, мабуть, відчували якусь небезпеку, хоч і незрозуміло, яку саме.

— Нумо припинити цю маячню! Ви — солдати армії революції чи хто? Що це ще за чари? Вірити в них, то проявляти дрібнобуржуазний страх! Робітники та селяни ніяких чар не бояться! — закричав комісар і нахилився до джерела. Почав пити. Вода була прохолодна і на диво смачна. Але ані солдати, ані коні до струмка не підходили. Ліберман підняв голову, подивився на них. — Нумо, на водопій всі! Більше зупинятися не будемо! Пити воду, напувати коней! — комісар пив далі, бо після вчорашнього спирту з комполку дуже сушило.

Солдати почали тягти коней до джерела, але ті пручалися, впиралися копитами так, що не зрушити їх було з місця. Ліберман ще попив, потім умився, підвівся. Злісно подивився на солдатів.

— Ото вже темна ніч! Просвіщати вас і просвіщати! Ну нехай, не хочете — не треба! Але щоб потім водопою не просили! — гримнув Ліберман і заліз на коня. Ще раз подивився на ту яму з-під дуба. Наче снаряд великий вибухнув. І звідки гасом тут тхнуло? Але не до запитань зараз було. — Рушаємо! — наказав комісар. — Треба поспішати до Шпилівки.

Загін рушив, всі дивилися на Лібермана, який з поважним виглядом їхав попереду. Минуло кілька хвилин, і загоном почали поширюватися якісь смішки.

— Що таке? — грізно озирнувся комісар. Солдати дивилися в землю, ховали посмішки. «Оце ще селюки!» — подумав Ліберман і покрутив головою. З ким доводилося захищати революцію! Ось коли в нього були балтійські моряки та сормовські робочі, ото була справа! Коли всією душею за світову революцію, коли йшли в атаку і гинули з посмішкою! А ці хохли! Зібрали їх по селах,