Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

длубати залізною шпичкою в гарячому цибухові. — За таке виключають і з поліції. Ви догралися, Мокку.

— А який злочин я вчинив? — спитав Мокк.

— Ви дійсно недоумок, чи лише прикидаєтеся? — Мюльгауз з усіх сил стримував крик. — Учора в присутності десятка свідків ви побили кастетом працівника казино, Вернера Каля. Каль нещодавно опритомнів. Тоді розчерепили коштовний китайський порцеляновий сервіз директора казино, Норберта Piсce, намагаючись примусити його продовжити термін сплати боргу вашого небожа. Це бачили троє свідків. Черговому повідомили про злочин. Невдовзі з’явиться звинувачення в побитті й знищенні цінного майна, тоді ви постанете перед судом. А ваші шанси нульові. Ложа випереджає події й усуває зі своїх рядів потенційних злочинців. Начальник поліції відсторонить вас від обов’язків. І тоді ми з вами попрощаємося.

— Herr Kriminaldirektor, — після такого офіційного звертання Мокк замовк і якусь мить вслухався в гомін за вікном: дзеленчання трамвая на Шубрюкке, хлюпотіння відлиги, цокання кінських копит по мокрій бруківці, човгання ніг студентів, що поспішали на лекції. — Напевно, ще не все вирішено. Цей охоронець вилаяв мене й першим накинувся, а я лише захищався. Це підтвердить мій небіж і такий собі Віллібальд Геннес, працівник казино. Piсce я б не довіряв. Він пригостив мене кавою, у мене впала чашка. А сам, як я бачу, подав скаргу, що я розтовк йому цілий китайський сервіз. Дивно, що він не поскаржився, що я зґвалтував його папугу.

Мюльгауз підняв плечі й з усієї сили грюкнув кулаками об стіл. Підскочила чорнильниця, покотилася ручка, посипався пісок з надщербленої канцелярської пісочниці.

— Чорт забирай! — гаркнув Мюльгауз. — Я хочу від тебе дізнатися, що сталося! А ти замість пояснень плетеш мені нісенітниці про папугу. Завтра мене викличуть до начальника поліції Кляйбемера. Коли він мене запитає, що ти можеш сказати на своє виправдання, я скажу: Мокк захищається відповіддю «Я б не довіряв Ріссе».

— Єдине виправдання — це родинні зв’язки, — мовив Мокк. — Мій небіж — це моя кров. Для нього я готовий на все. Більше мені нічим виправдатися.

— Еге ж, я так і скажу завтра старому: поклик родинної крові, — іронізував Мюльгауз. Він уже заспокоївся, запалив люльку і свердлив підлеглого шпарками очей. Моккові стало його шкода. Він придивлявся до лисини, вкритої ріденькими пасмами волосся, довгої бороди, товстих, як сардельки, пальців, що нервово крутили теплий цибух. Він знав, що Мюльгауз повернеться нині увечері додому після звичної партії в скат, вдома йому подасть обід його висхла дружина, що старіється з ним вже чверть століття, і що вони розмовлятимуть про що завгодно, але не про свого сина Якоба, після якого залишилася порожня, холодна кімната.

— Herr Kriminaldirektor, справді не слід довіряти Ріссе. Директор казино — педераст, що був замішаний у «справі чотирьох матросів». Що важать його слова проти моїх?

— Вони нічого б не важили за нормальних обставин. Але ви перестаралися, Мокку, і влаштували справжній вестерн на очах численних свідків. Мені відомо, що Piсce готується сьогодні дати інтерв’ю до «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен». Боюся, що навіть у начальника поліції замало зв’язків, щоб вас захистити й не допустити до появи сенсаційного матеріалу в пресі.

— Але є дехто, хто може це зробити, — Мокк усе ще сподівався, що йому не доведеться ділитися з Мюльгаузом інформацією, отриманою від Майнерера. — Це кримінальний директор Гайнріх Мюльгауз.

— Справді? — Мюльгауз високо підняв брови, від чого у нього випав монокль. — Може, ви й маєте рацію, та я не хочу вам допомагати. Я маю вас досить, Мокку.

Мокк добре знав тональності Мюльгаузового голосу. Таку він чув уперше: у ній відчувалися іронія, погорда й задума. Це могло означати: шеф ухвалив остаточне рішення. Мокк повинен був скористатися найважливішим аргументом.

— Ви й справді нічого не зробите і дозволите, щоб Piсce переміг? Щоб переміг гомосексуальний меценат митців, які віддані йому всім серцем і тілом? Серед них є й молодий художник, що має псевдо Джакоппо Роґодомі.

Мюльгауз відвернувся до вікна, показуючи Моккові сутулу, згорблену спину. Обоє знали, який псевдонім має Якоб Мюльгауз, блудний Гайнріхів син. Минали хвилини. Дощ застукотів по шибці, завила поліцейська сирена, забамкав годинник на церкві св. Матвія.

— Herr Kriminalrat, — Мюльгауз не обертався від вікна. — Не буде жодного позачергового засідання ложі «Гор».

Бреслау,

четвер 1 грудня,

пів на восьму вечора

Небо було безхмарним і зоряним. Брався легенький морозець. Бруківка вулиць вкрилася тонкою крижаною кіркою. Мокк сів до «адлера» й виїхав з подвір’я Управління поліції. Попрощався зі швейцаром, що зачиняв ворота, й звернув ліворуч біля будинку «Під Двома Поляками» на Шмідебрюкке. Згорблений вугляр вів за вуздечку худющу коняку, яка так важко переставляла копита, що фургон із вугіллям, до якого вона була запряжена, на кілька хвилин перегородив вулицю. Це змусило Мокка їхати повільніше. Голова кримінального радника була порожньою, наче вся та інформація з поліційних справ, десятки назв і рапортів про злочини, кривди й розпач вимели з неї все інше. Він не міг ні про що думати, у нього навіть не стало сили розсердитися на вугляра. Він потихеньку додавав газу й розглядав у неоновому світлі перехожих, вивіски