Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"

було б легше, якби хтось на кшталт Володарки допоміг вам. Адже вона прекрасний психоаналітик. Про її нетрадиційні методи розповідають багато цікавого…

Із цими словами він вийшов.

Візит до букмекера

Далі кілька днів проминули у напруженій праці. Дейкало відзвітував Русі про візит до пані Оліяр і про свої враження — переконаність у тому, що вона прибрала чоловіка та пасербицю. Але зустрітися не було коли. Та за кілька днів Руся сама потелефонувала Авенірові.

— Я для тебе дещо маю, — сказала вона. — Записуй.

Дейкало схопив ручку і папірець.

— Уже пишу.

— Артеменко Юрій Миколайович. Букмекерська контора на вулиці Рейтерській.

Дейкало здивувався:

— А це що таке?

— Це букмекерська контора, кажу ж тобі. Це пов’язано з Володаркою. Усіх деталей не знаю. Вони, певно, й самій Віруні не відомі.

— Віруні Петрівці? То ця інформація…

— Так, від неї. Я над нею попрацювала. Я ж казала тобі, що при бажанні з неї можна багато чого витягти. Я їй довірила свою таємницю, а далі її вже не можна було зупинити, — Авенір відчув по голосу, що Руся посміхається.

— Тобто?

— Ну, жінки повинні допомагати одна одній і все таке інше. Вам, чоловікам, не зрозуміти.

— Таємна жіноча спілка?

— От-от. Одним словом, ми зустрілися випити кави, і я почала скиглити про нещасливу любов і різні перешкоди. Ну, одружений чоловік, жінка жахлива, але розлучатися не хоче, мучить його, крім того, вона тяжко хвора. І сама мучиться, і його терзає. Але з такою хворобою вона може прожити ще багато років. Для неї краще — померти. Я кажу, мовляв, хочу звернутися до Володарки по допомогу, але не знаю, як до неї підступитися. Та й не знаю, скільки вони заправлять. А Віруня і каже: авжеж, вона чула, що вони правлять високі ціни, але нашкребти таку суму абсолютно реально. А я кажу: скоро матиму гроші, мені мають заплатити комісійні за одну серйозну оборудку з нерухомістю. Це справило на неї належне враження. Вона почала міркувати, як мені допомогти. А я питаю: як же з ними зв’язатися? Тут Віруня і виклала мені це прізвище й адресу. Каже, що спочатку треба побачитися з цим Артеменком, владнати діловий бік, тобто гроші заплатити.

Авенір слухав, затамувавши подих. Коли Руся закінчила, він вигукнув:

— Неймовірно! Ти просто дивовижна!

Дівчина скромно відповіла:

— Згодна з тобою.

Вони помовчали.

Потім Дейкало спитав недовірливо:

— Віруня просто так тобі взяла і все розповіла?

Руся розсердилася:

— Не просто так. Ти нічого не зрозумів. Жінки одна одній співчувають і намагаються допомагати. А крім того, Веню, якщо ця їхня справа поставлена по-справжньому, їм же потрібна якась реклама. Тобто якось же їх повинні розшукувати потенційні клієнти.

— Це божевілля — вірити в таке, — пробурмотів Авенір.

— Звичайно, божевілля. От поїдь до цього Артеменка і перевір.

— Так. Я поїду. Якщо тільки він існує.

* * *

А він таки існував. Великий будинок на Рейтерській повністю займали контори. Букмекерська знаходилася на першому поверсі. На дверях висіла табличка «Артеменко Ю.М.», а нижче напис від руки «Заходьте».

Дейкало зайшов.

У маленькій приймальні не було секретарки, а двері до кабінету були прочинені. Звідти почувся голос:

— Проходьте, будь ласка.

Кабінет теж був невеличким. Там стояв старий письмовий стіл, зручне крісло і кілька стільців, а також шафка для течок з паперами. За столом сидів пан Артеменко.

Це був невисокий русявий чоловік років сорока у темно-сірому діловому костюмі. Його кругле обличчя обрамляла ніжна русява борідка. Щось у ньому відразу здалося Авенірові неприродним. Але, придивившись краще, він вирішив, що це — просто своєрідна манера поведінки: Артеменко поводився так, наче весь час поглядав убік на уявне дзеркало, схвально киваючи своєму відображенню. «Граничний ступінь самозакоханості,» — поставив діагноз Дейкало. Тут він збагнув, що вже деякий час мовчки стоїть посеред кімнати, і випалив:

— Скільки?

Цей вигук дещо спантеличив Артеменка, — Дейкало відзначив це подумки, — але спантеличив не дуже сильно. В усякому разі, він не дивився на Дейкала, як на божевільного. Кивнувши своєму невидимому відображенню, він посміхнувся і сказав:

— Ви, мабуть, звикли часу не гаяти.

Авенір не здавався:

— Це і є ваша відповідь?

Артеменко з докором подивився на нього:

— Так справи не роблять. Необхідно дотримуватися певних правил, або, якщо завгодно, певної форми.

Дейкало стенув плечима:

— Як хочете. І які ж тут у вас правила?

— По-перше, треба познайомитися.

Авенір подумав і відповів:

— Поки що я не хочу називатися.

— Ви такий обережний? — засміявся Артеменко, знову зиркнувши вбік.