Читати книгу - "Подих диявола."

прикрашених дорогоцінними рельєфами. Юнак розрізнив людей зі слонячими головами, шестируких жінок, ошатних танцівниць і ще багато чого.

— Ласкаво просимо до палацу Тенга,— сказав Ван Баккен.— Це прадавній індуський храм, що його предки Бхамбана переробили на палац. Король — не тільки володар, але й найвищий священнослужитель у цій країні. Ви спускайтеся, а я поки доповім про вас.

Ван Баккен поспішив до головного входу і зник усередині будинку.

Оскар спустився зі спини слона й обтер із чола піт. Хоча вже наближався вечір, стояла неймовірна спека. Він подивився, як погоничі повели слонів у задні частини двору, де розташовувалися житлові приміщення та стайні. Він сподівався, що йому ще трапиться нагода покататися на цих дивних тваринах.

Коли всі спустилися, Гумбольдт підкликав їх до себе.

— Невелике попередження,— сказав він.— Нагадую, що ми чужинці в цій країні й не знаємо, як правильно поводитися. Говоріть тільки тоді, коли вас запитують. В інших випадках говоритиму я. Вас це теж стосується, професоре. Знаю, що ви вже були в цій країні, але керівником цієї групи є я. І це загальноприйнята норма поведінки у всіх куточках світу. Природно, буду вам дуже вдячний, якщо ви допоможете мені порадою. Але, будь ласка, ніяких публічних заперечень. Це можуть прийняти за нашу слабкість.

— Мені усе ще не ясно, чого ви хочете від короля,— промовив Лілієнкрон.— Він просте опудало й шарлатан. Ніякої політичної влади він не має. Я вважаю наше перебування тут дуже небезпечним.

— При всій повазі до вас, скажу, що ви думаєте як європеєць,— Гумбольдт обперся на свій ціпок.— Я достатньо побачив, щоб зрозуміти, що спочатку потрібно завоювати довіру місцевого населення. Саме цього губернатор Поортвліт, при всьому своєму досвіді, ще не зрозумів. Голландці встановили в цій країні своє панування і керують нею, але люди такі ж самі, як цей король. Він із давньої монархічної династії, і його шанують як бога. Цього так просто солдатам не змінити. У цьому й полягає помилка, яку роблять більшість імперіалістичних держав. Вони вважають, що можуть вторгнутися в будь-яку державу, встановити свій прапор і взяти керування у свої руки. Але так не буває. Потрібно завоювати довіру людей, їхні серця. За сотню років, коли німців, англійців, французів і голландців виженуть із колоній, вони зрозуміють свою помилку.

У цей час з’явився радник у супроводі грізної палацової варти. За ним ішов парубок у шовковому костюмі й невисоких чобітках. Він був струнким, гарним, і років йому було приблизно стільки ж, скільки й Оскару. Синювато-чорне волосся було перехоплене золотим обручем. На червоному шарфі, яким він був підперезаний, висів майстерно прикрашений кинджал. Коли юнак підійшов, він склав долоні й схилив голову.

— Ласкаво просимо, шановні мандрівники,— проговорив він.— Радий привітати вас у нашій резиденції. Мене звати Дималь, я син нашого шанованого владики Бхамбана Третього, регента Суматри та Яви. Він передає вам свої найсердечніші вітання й просить завітати до нього.

Гумбольдт теж склав руки.

— Ми щасливі прийняти запрошення й раді, що владика дарує нам свій час. Будь ласка, проведіть нас до нього.

Дималь кивнув, розвернувся й пішов до храму.

— Здається, він дуже люб’язний,— прошепотів Оскар.— Напевно, чутки все перебільшують.

— Зачекай,— відповів Гумбольдт.

Усередині храму панував напівморок.

Ні вікон, ні інших джерел світла не було. Замість них на легкому вітерці мерехтіли незліченні свічки та смолоскипи. Війнуло ладаном і миррою, немов у церкві на Різдво. Звідкілясь долинав тихий дзенькіт. Усередині храм справляв іще більше враження. Стіни губилися вгорі в темряві, і здавалося, що ти перебуваєш у величезній печері.

Посередині кімнати стояв величезний трон із чотирма колонами по кутах. У тремтячому полум’ї масляних світильників здавалося, що він пересувається. Майстерну різьбу трону покривало сухозлітне золото. Оскар стояв занадто далеко, щоб розглянути всі деталі, але було ясно, що трон прикрашали сотні витончених зображень.

Король сидів на червоних оксамитових подушках. Очі в нього були заплющені. Зі схрещеними ногами, у золотій шапочці та шовковій накидці, що приховує верхню частину тулуба, він нагадував статуї Будди, які Оскар бачив у Батавії та Сурабаї. Єдиною відмінністю було те, що король був живим.

Назвати його товстим було б применшенням. Владар був жирним. Він досяг того ступеня ожиріння, коли обриси тіла вже вгадувалися смутно. Руки, ноги, живіт, груди й навіть шия були вкриті численними складками. Шкіра блищала у світлі ламп, немов змащена олією. Руки монарха були складені в ритуальному жесті, що вказувало на те, що він перебуває в глибокій медитації.

Коли мандрівники наблизилися, він розплющив очі. Дималь схилив голову.

— Високоповажний батьку, ваші гості прибули.

— Наші гості? — голос у нього був високим, майже жіночим, і ніяк не підходив до цього масивного тіла.— Це друзі чи вороги, запитуємо ми себе.— Бхамбан опустив руки й кивнув Гумбольдту.— Говори ти.

— Шановний король, запевняю вас, що ми прибули виключно з добрими намірами,— сказав Гумбольдт.

Лінгафон справно виконував свої обов’язки. Можна було помітити всього кілька пауз і затягнутих моментів, але монарха це, здається, не здивувало.

— Те, що людина робить, і те, що вона говорить, дуже відрізняється,— помітив король.— Одні мають чисте серце, але все-таки припускаються помилок. Інші винні, але шануються, як герої. До якої категорії належите ви?

Гумбольдт не відреагував на ці загадкові слова й вів далі:

— Мене звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт,— сказав він і простягнув лист Поортвліта.— Я керівник цієї експедиції, і губернатор уповноважив мене зробити певне розслідування.

Бхамбан підніс папір до очей і вивчив букви.

— Друг губернатора. Так, так...

— Не зовсім друг. Скоріше, консультант. Я попросив його постачити мене рекомендаційним листом, тому що неодмінно хотів поговорити з вами.

— Чому?

Гумбольдт відкашлявся.

— Я хотів би отримати дозвіл Вашої Величності досліджувати південну частину вашої