Читати книгу - "Пролог"

— Жодного!

— Мусиш!

Я вийшов із кімнати.

Ішов до лікарні. Час був ранній. Сонця багато. Під ногами рипіли черепашки. За брамою ревла сирена, Я зайшов до парку, йшов широкою алеєю.

Назустріч бігла жінка. Ще здалеку я почув — вона плакала. Бігла й плакала. Руки підняла вгору і тримала в них пляшку з журавлинним червоним киселем.

— Мамо, — кричала вона, — мамо! Що ж це буде?

Все було зрозуміло. Вона цього ранку несла журавлинний кисіль для свого хворого чоловіка чи, може, брата. Справа не в тім, кому вона несла кисіль, червоний, свіжий, гарний, журавлинний кисіль, який, певне, варили дома урочисто, клали в нього для смаку пахощі, дбали, щоб він не перекипів, щоб хворий його їв і одужував.

Вона дуже поспішала — ця жінка, коли несла кисіль до лікарні. Хотіла принести його ще теплим, саме таким, який гарно їсти. Теплий кисіль дав багато користі людині, тим більше користі від нього хворому.

І от, коли вона постукала в двері лікарні, де лежав хворий, у неї відмовилися прийняти для нього передачу.

— Це ж кисіль, — самий справжній журавлинний кисіль! — твердила безпорадно жінка біля дверей палати. — Сам лікар наказав мені приносити кожного дня пляшку киселю.

— Коли ж це вам радив лікар? — нерозумно запитала сестра, що відчинила двері до палати.

— Учора тільки.

— Учора киселю йому треба було, а сьогодні нічого не треба.

І тоді жінка зрозуміла, що мертвим кисіль зовсім непотрібний. Їм нічого не треба! У ній було двоє почуттів.

Перше почуття — немає того, про кого вона турбувалася, кого так багато, так довго, з такою надією ждала. Його вже немає!

Друге почуття — цілу ніч вона думала про кисіль, як хотіла, щоб він їв його ще тепленьким. Цей кисіль виріс для неї у велику цінність, адже й він міг бути чинником в одужанні близької людини.

Вона бігла по алеї, плакала, кричала слова про близьку їй людину, а в цей же час руки її міцно тримали пляшку з журавлинним киселем. Руки дуже міцно тримали пляшку.

От, на добігши кількох кроків до мене, вона впала. Ця жінка спіткнулась об камінь, упала.

І з її рук випала пляшка. Червоний кисіль розлився у потік густим струмком по доріжці.

— Що ж мені робити? — кричала вона про кисіль, збираючи його руками. — Що мені робити?

Я взяв і поставив пляшку на лаві поруч. З пляшки кисіль більше не виливався.

— От і все! — сказав я.

І жінка враз зрозуміла жах усього, жах того, що вона плакала над киселем, коли близької їй людини вже немає.

Вона більше нічого не сказала. Одразу забула про кисіль. Побігла по алеї і кричала:

— Ой, мамо, мамо! Що ж мені робити?

Ми з лікарем ішли широким, довгим коридором. У вікна лилось багато світла, на стінах було видно найменшу цяточку, але мені здавалось, що я повзу в цямринні, яке ось-ось може обірватись, спускаюсь у глибоку шахту.

— Заходьте, — показав лікар. — І не розмовляйте, — приклав пальці до губ.

Одчинив двері, і я зайшов до палати.

Спочатку мені здалось, після залитого світлом коридору, що в палаті зовсім темно. Але швидко очі мої призвичаїлись. Вікна закривала темна штора. В куточку стояло ліжко. На ньому я побачив щось невиразне, сіре. Проти ліжка стояв стілець. На ньому я сів. Лікар пішов до вікна — трохи одхилив штору.

В кімнаті повиднішало. Кілька погнутих променів лягло на стелю й стіни. І тоді я побачив, що невиразне й сіре на ліжку — жива істота. Під ковдрою, високо підігнувши колінця, лежала Стелла.

Як чорний обідок, волосся на її голові, біле коло обличчя, дві риски на сірому тлі ковдри — її руки. Очі заплющені, ручки й колінця починали підстрибувати.

Це були вісники чергового нападу малярії. Дитина тремтіла в пропасниці. Надворі було тепло, в палаті — задуха. Стеллу старанно вкрили ковдрою, але ніщо не рятувало її. Побудники малярії починали жити, мільйони побудників готувались до нового спільного нападу на недокрівне, виснажене тіло дівчинки. У тілі йшла страшна боротьба. Довгі години лежатиме дівчинка у пропасниці, потім її заполонить жар. Дванадцять герців має бути. Хто ж переможе в цій боротьбі? Яким здоровим треба бути, щоб перемогти хворобу! Які сили треба мати, щоб спостерігати цю боротьбу, щоб тільки дивитись, як другий бореться за здоров’я!

Стелла заворушилась.

— Вогонь, — зашепотіла вона. — Багато вогню. Ціле море. Пливуть, пливуть вогні. Червоні, зелені! Тату, багато вогнів! Як багато! Фіра… Рома!

Я чув, що нігті мої поволі в’їдаються в долоні рук. Моєму тілу передавалась пропасниця дочки.

— Ходімо! — схилився лікар до мого вуха.

Цілу вічність ми виходили з палати.

— Пливуть вогні. Пливуть, — чув я позаду шепіт.

І коридор був як глибока шахта, з якої по струхлявілому цямринні треба вилізти. Цямриння обривалось під руками. Світла було багато в коридорі, але мені було темно. Свіже повітря було навколо, а дихати мені нічим.

У розпуці зупинився я за ворітьми лікарні. Тоді з-під лип, від того місця, де починається трамвайна колія, встала й пішла мені назустріч Людмила.

— Бачив? — хрипко запитала вона. — Один порошок хініну, і дитина не матиме цієї муки.

— Жодного порошку! Чим більше муки, тим більше має бути радість. Біль — наш супутник.

Вирвався з її рук і пішов до міста. На зупинці стояв трамвай. Але я не хотів їхати. Пішов, побіг, високо стрибаючи по шпалах.

— Сьогодні я працюватиму довго, — кажу Гордієві Семеновичу. — Приготуйте все приладдя. Ми провадимо наші досліди далі. Приготуйте кислоти, реагенти, чистий посуд, зробіть запас хемікалій. Все повинно бути на місці. Я збираюсь