Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

Девіс. Разом з 70 товаришами він захопив місто Нікарагуа, розташоване за 40 миль від узбережжя. Вдаючи із себе рибалок, розбійники пограбували багато заможних домів і церков і, уникнувши бою, повернулися на свої човни. Вартість здобичі сягала 50 тисяч песо.

Але жоден з них не міг зрівнятися славою з Франсуа Но з французького містечка Ле-Сабль д'Олон, а тому й прозваний Олоне. Як і більшість буканьєрів, Франсуа Но прибув на карибський острів як переселенець, завербований Західноіндійською компанією. За перевезення через океан переселенці зобов'язувалися задарма працювати в маєтках компанії. Через три роки вони одержували свободу, також рушницю з відповідною кількістю набоїв і пороху, сто фунтів тютюну. З того моменту вони вважалися господарями своєї долі і зазвичай прилучалися до веселого товариства буканьєрів. Такий спосіб заселення колоній на островах Барбадос і Ямайка практикували й англійці.

Упродовж трьох років, обумовлених у контракті, Олоне працював у губернатора Тортуги, який, віддаючи належне відвазі та підприємливості свого службовця, присвоїв йому звання капітана і надав у його розпорядження корабель. «Вам варто спробувати щастя в морі!» — сказав він.

Але спочатку море цуралося Олоне. Під час шторму його корабель розбився біля берегів Юкатану, а іспанці перебили більшість тих, хто порятувався з морської стихії. Олоне вижив тільки тому, що удав із себе мертвяка — вимазав обличчя кров'ю, змішаною з піском. Вночі він дістався до міста Кампече, де були ув'язнені його товариші. Там намовив до спілки чорних невільників, пообіцяв їм свободу, якщо викрадуть човен і допоможуть йому втекти. Разом з неграми Олоне після багатоденного плавання і нерівної боротьби з підступними течіями та вітрами дістався на Тортугу, подолавши майже 1200 миль.

Невдовзі французькі буканьєри організували новий похід. Їхній корабель вже багато днів борознив Карибське море, але на обрії не було жодного суденця. Нарешті вони опинилися в Гондураській затоці й, оскільки їм уже не вистачало споживку, вирішили атакувати невеликий порт Пуерто Кавалло, де були розміщені склади товарів, призначених для перевезення в Європу.

Напад удався, і заохочені успіхом пірати вирішили здобути багатше місто Сан Педро Сула, що лежало далі від узбережжя. Але під час маршу пірати потрапили в засідку іспанців, яких, проте, після короткого бою вдалося розбити. Остерігаючись наступних пасток, Олоне наказав по черзі приводити до себе полонених іспанців і розпитував їх про безпечніші шляхи до Сан Педро Сула. Всі полонені твердили: існує тільки одна дорога, що з'єднує місто з узбережжям. Піратський ватажок страшенно розгнівався.

«Вихопивши палаш, він розрубав груди одного з іспанців, руками вирвав серце, почав його кусати і рвати зубами, як кровожерний вовк, гукаючи до інших полонених:

— Так учиню і з вами, якщо не покажете іншої дороги!»

Вражені іспанці, порадившись, вказали кружну дорогу через джунглі й гори, але застерегли, що жодному білому ще не вдавалося нею пройти. Пірати теж її не здолали і пішли головною дорогою. І їм посміхнулося щастя. Вони дісталися Сан Педро Сула, захопили місто, здерли з населення великий викуп і пограбували їх.

Найсміливішим вчинком Олоне було захоплення 1668 року двох багатих міст на березі озера Маракайбо. У цей похід з Тортуги рушило 660 розбійників і вісім кораблів. Після тригодинного бою вони захопили форт Де ла Барра, що прикривав вхід до озера. Попереджені заздалегідь мешканці однойменного міста Маракайбо, не сподіваючись на удачу, втекли в лісові хащі. Частину своїх скарбів вони сховали, решту забрали з собою. Пірати увійшли в безлюдне місто і тих, кого вдалося все ж захопити, піддали жорстоким тортурам, щоб довідатися, де сховано цінності.

Багато бранців, не витримавши мук, зізнавалися. Але це не вгамувало піратів. Вони перепливли на другий бік озера й атакували місто Гібралтар. Зламавши відчайдушний опір іспанців, розбійники захопили поселення і вщент його розграбували. Але цим справа не вичерпалася. Пообіцявши мешканцям не чіпати їх, пірати взяли з них величезний викуп — 260 тисяч песо і відпливли на Коров'ячий острів ділити здобич. Потім подалися на Тортугу, куди прибули два французькі кораблі, навантажені вином і коньяком.

Наступний похід під проводом Олоне відбувся на узбережжя Гондурасу. Буканьєри вдерлися у місто Сен П'єр, але здобичі там не знайшли. Розчаровані, вони рушили до берегів Нікарагуа. Але через навігаційну невправність Олоне їхній корабель розбився у прибережних скелях. Пірати опинилися в тропічних джунглях, де на них чигали індіанці. Там Олоне і спіткала смерть. Як повідомляє історик, «індіанці взяли його в полон і живцем роздерли на частини, кидаючи його тіло, шматок за шматком, у вогонь. Попіл розвіяли з вітром, аби й сліду не залишилося в пам'яті про цю нікчемну людину».

Ми вже згадували про заздрість європейських держав до іспанських колоніальних надбань. Не схвалювали у християнському світі й жорстоке ставлення завойовників до корінного населення в Америці. Всі пам'ятали про спустошення, якому іспанська корона піддала Нідерланди нібито в ім'я збереження християнської релігії. На цьому відтинку історії коли щось і об'єднувало європейців, то це ненависть до іспанців, у загальному уявленні — жорстоких і зарозумілих. Тому до флібустьєрів, що перебували на передовій лінії боротьби з іспанською гегемонією, інколи прилучалися люди вже немолоді. Їх спонукало до цього не прагнення розбагатіти чи трохи побешкетувати, а бажання помститися ворогам.

По-різному складалося у флібустьєрів і в ставленні до індіанців. Ось цікавий випадок, що трапився з капітаном флібустьєрів Александром, французьким дворянином. Його прізвища ми, певно, так і не взнаємо, добре, що хоч прізвисько дійшло — Залізна Рука, бо мав той дворянин незвичайну фізичну силу. Його судно «Фенікс» під час походу пошматувала буря. Вітер розірвав вітрила, поламав щогли… Ще й блискавка влучила в порохову камеру, розполовинивши вибухом корабель. Врятувалося чоловік сорок, добре, що земля була недалеко. Уцілів і Александр Залізна Рука.

Потерпілі вибралися на острів неподалік від Бокас-дель-Драгон, на якому жили ще невпокорені індіанці. Флібустьєри не наважувалися віддалятися далеко від берега, сподіваючись дочекатися якогось судна чи зібрати щось із решток власного. Становище пікове: нема найнеобхіднішого, ще й «дикуни» місцеві дошкуляють. Під час одного масового нападу флібустьєри, перебивши багатьох індіанців, залишили кількох на всяк випадок. Александр надумав настрахати їх, продемонструвавши силу білих людей, одягнув панцир із буйволової шкіри на китову кістку і