Читати книгу - "Списоносці"

прибігла і служниця. Імені цієї простої селянської дівчини вже не пам'ятаю. Я нервово постукував стеком об свою долоню. Магда віддала дитину, яка все ще ридала, дівчині і випроводила їх з кімнати. Обличчя Магди пашіло від люті.

— Ви божевільний садист, — зашипіла вона.

Так зі мною вона ще не говорила. Її голос, інтонація ошелешили мене. Вона, мабуть, помітила мою розгубленість, бо вже без всякого страху вигукнула:

— Свої нерви можете показувати де завгодно, але не чіпайте мою дитину.

— Мою дитину?

— Саме мою, бо ви останнім часом поводитесь з дітьми так, наче ви не батько їм…

— Хтозна, — необачновипаливя посміхаючись, — можливо, і не я батько.

Побачив би ти обличчя своєї матері! Ненавистю, образою спалахнуло воно. Магда сполотніла, я думав, що зомліє. Потім, зціпивши губи, підвела голову:

— Мужик! — крикнула вона і, повернувшись, вийшла з кімнати.

Зрозумівши, що переборщив трохи, я хотів помиритись з дружиною. Але мені не пощастило ні цього, ні наступного вечора. Я для неї перестав існувати. На всі мої пояснення вона не відповідала.

Так було до п'ятниці. В цей день близько сьомої години вечора прийшов Титус. Він, як завжди, чемно привітався з Магдою, поцікавився її здоров'ям, розпитав про дітей. З байдужих відповідей Магди Титус, мабуть, здогадався про все, бо багатозначно зиркнув на мене. Правда, не сказавши жодного слова, зачекав, поки Магда піде в свою кімнату. Тоді запитливо глянув на мене.

Я розповів про все, що скоїлося, і поскаржився на виснаження нервів.

Титус довго не відповідав. Схрестивши руки, він безшумно ходив по м'якому килимі, а я з цікавістю спостерігав, як тінь від його постаті то збільшувалась, то зменшувалась.

— Ти повинен навести лад в своєму особистому житті, — сказав, нарешті, Титус. — Твоя роздратованість пояснюється двоїстим життям. Ти хочеш тримати при собі обох жінок на однаковому становищі. Так не можна, Акоше. Анна-Марія не звичайна пригода в твоєму житті, в цьому і криється біда. — Помітивши, що я не відповідаю, Титус додав: — Добре все обміркуй.

Потім сів і почав розмову про справи.

— Мене турбує, — бурчав він, — що у Франції, Іспанії зростає рух за соціальне визволення. В Іспанії думка про республіку знаходить багато прихильників. Боюсь, що незабаром ця ідея охопить маси.

Уважно вислухавши приятеля, я посміхнувся.

— Чудна ти людина, Титусе. Бачиш тільки страхіття. Я не згоден з твоїми висновками. Факти, які є в моєму розпорядженні, заперечують твій песимізм.

— Невже в тебе є більш втішні відомості? — здивовано спитав Титус.

— Мені здається, що комуністичним силам аж ніяк не сприяє сучасне міжнародне становище. Рух, про який ти говориш, організований не комуністами. Сподіваюсь, ти не думаєш, що французькі соціал-демократи мають намір запровадити в себе комуністичний лад? Тепер соціал-демократична партія є майже в кожній країні, в тому числі і в нас. Вона більше агітує проти комуни, ніж ми, і що найголовніше — за нею йде велика частина робітників. Обстановці дуже сприяє піднесення економічного життя. Хіба ти не помічаєш ознак стабілізації в нашій країні? Поряд з Іспанією і Францією ти повинен бачити Фінляндію, Туреччину, Італію… Італія не сьогодні-завтра стале великою державою, гідним партнером у світовій політиці. Ти знаєш, що ведеться певна робота по встановленню контактів між нами і Муссоліні… Ні, милий Титусе, на цей раз ти погано обізнаний з справами.

Я підвівся і поплескав його по плечу.

Дорогий сину, тебе, напевне, цікавить, хто такий Титус, цей таємничий церковник, який усе знає, все бачить і втручається в угорську політику…

Мушу признатися, що в ті роки я сам нічого не знав про нього, крім того, що він — визначний діяч угорського расистського руху, смертельний ворог комунізму. Тому я і став його спільником. У. нас була одна мета: відновлення великої Угорщини ї повернення їй права на історичну роль. Досягнення цієї мети органічно пов'язувалося з боротьбою проти червоних. Заради цього ми згодні були приєднатися до будь-якої держави чи політичного напряму. Я вже казав, що Титус був викладачем теології. Тільки згодом, десь у тридцятих роках, я довідався, що мій приятель — один з провідних співробітників розвідувальної служби Ватікану. Під час свого тривалого навчання в Римі він став безпосереднім угорським агентом «генерала в сутані», начальника поліції єзуїтів. Десятилітнє перебування в Римі зробило Титуса не тільки викладачем теологічних наук, але й спеціалістом у справах розвідки. Таємна дипломатія Ватікану обплутала землю густим шпигунським павутинням. Воїни-церковники підкорялися безпосередньо Риму. Зараз я спокійно можу розказувати про Титуса, адже його вже немає в живих.

А тепер я коротко розповім, що трапилося в п'ятницю ввечері в канцелярії Гастінгса. Ми були певні, що англієць до ранку не повернеться додому: Анна-Марія зуміє затримати його в себе до потрібного часу. Двірника ми не боялися — він став нашою людиною.

Після десятої були вже на місці. Як тільки ми відчинили ворота, наш агент подав знак, що англієць вийшов. У канцелярію потрапили без особливих перешкод. Проте я збрехав би, коли б сказав, що заходив туди дуже сміливо. Ноги в мене тремтіли, я боявся вимовити слово, бо Титус помітив би мій страх. Тому я мовчав. Променем ліхтарика ми обмацали кімнату. В ній не було майже нічого для нас незнайомого. Ми знали її з описів наших агентів. Титус замкнув вхідні двері, вийняв ключ і поклав на столик, що стояв поряд. Це основне правило конспірації. Другі двері ми лишили прочиненими, щоб чути найменший шум на сходах. Ключ від сейфа знайшли у вказаному місці. Титус передбачливо надів рукавичку з м'якої тканини і дуже обережно відімкнув сейф. Я пильно стежив, щоб ліхтар не затремтів у моїх руках. Нарешті, дверцята відчинилися. Я оторопіло глянув всередину стальної шафи. На верхній полиці лежали документи, кілька досьє. На нижній — пачки іноземної валюти, різні золоті речі, коштовне каміння… Мене охопило хвилювання, рука затремтіла, і кружало ліхтарика почало метушливо шастати по полицях.

— Спокійно, — прошепотів Титус. — Нам треба добре запам'ятати порядок, в якому лежать досьє, щоб не переплутати їх.

Я кивнув головою, мовляв, розумію.