Читати книгу - "Поріг безсмертя"

робитиме професорів асистент. Ми не хотіли брати поліцейського фотографа, щоб завчасу не надавати справі офіційного характеру.

— Зрозуміло. Де зараз ваша дружина?

— Чекає в «Каса гранде». Опріч того, ми хотіли б забрати Маріо додому.

— Мені здається, було б краще залишити його, як ми домовилися, на кілька тижнів у священика Альберді. Він тут, напевно, добре себе почуває…

— Ви його бачили? — запитав де Ліма з погано прихованим невдоволенням.

— Тепер ні. Але священик Альберді вважає…

— Я дуже ціную моральний авторитет мого шуряка, але не певен, що він зможе як слід доглянути хлопця.

— Що ви хочете цим сказати?

— Маріо бачили поблизу… Інституту. Я подумав про Катерину.

— Самого чи…

— Ні, ні. Маріо тиняється по околиці з ватагою сільських шалапутів. Це товариство не для нього.

Де Ліма замовк і прислухався.

— Треба вертатися, — промовив він по хвилі. — Здається, вже добралися до труни.

Справді, до нас долинали глухі вдари лопат по віку. Ми швидко вернулися до могили.

В могилі вже виднілася домовина, і копачі готували гаки, щоб її підняти. Обіч, на двох сусідніх могилах, поклали принесені дошки.

Професор Гомез, одягнений уже в гумовий халат, стояв поруч слідчого, керуючи роботою копачів.

Я підійшов ближче і мовив до професора:

— Труна добре збереглася.

— Це зрозуміло, — кивнув головою Гомез. — Шість років у сухому пористому грунті… Обережно! Старайтесь не перехиляти! — гукнув він копачам, котрі вже витягали труну. — Повільніше! Так. Гаразд. Тепер уперед! Ось так. Поставте на дошки!

Труна лягла на імпровізований поміст. Копачі заходилися відкручувати гвинти. Дантист, протоколіст і навіть сержант, що стояли віддалік, підійшли ближче.

Ми чекали в нервовому напруженні.

Нарешті віко подалося. Копачі підняли його, і я побачив запалу в глиб труни людську фігуру. Голий череп коричнево-жовтого кольору був покритий зсохлою шкірою. Обличчя не втратило людських рис. Можна було побачити ще контури губ і носа, але небіжчик більше скидався на дідуся, аніж на чоловіка в розквіті сил. Останки були вдягнені в чорний костюм. Руки схрещені на грудях, а в потемнілих покорчених пальцях блищав маленький срібний хрестик.

Клацання фотоапарата нагло розітнуло тишу. Всі підвели голови. На мурі стояв якийсь молодик із репортерським апаратом у руках.

— Що ви тут робите?! — закричав Кастелло. — В голосі його пролунав такий гнів і обурення, що чоловік, котрий стояв на мурі, мимоволі позадкував і захитався, ледве втримуючи рівновагу.

— Я з «Нотісіас»… Перепрошую… — сказав затинаючись репортер.

— Хто вам дозволив фотографувати?! Негайно віддайте плівку! Сержанте! Затримайте цього чоловіка!

Та газетяр квапливо зіскочив додолу по другий бік огорожі і, перш як поліцейський виліз на мур, безслідно зник.

— Хто повідомив пресу? — запитав Кастелло, підозріло дивлячись на мене й де Ліма, але отець Алессандрі, що стояв обіч нього, спробував зам'яти інцидент.

— Це не біда. Він напевно вже більше не з'явиться. Та й, зрештою, навряд чи йому вдалося зробити більше одного знімка…

Тим часом професор Гомез із асистентом і дантистом підійшли до труни й схилилися над прахом. Кастелло й де Ліма теж наблизилися. Проте з мене було годі, і я відійшов до Альберді, що стояв осторонь.

Ще здалеку я помітив: священик блідий, як мрець. Справді, Альберді ледве стояв на ногах. Я запропонував одвести його додому, і він радо згодився.

Я взяв його під руку, і ми поволі рушили до виходу. Обидва мовчали, хоч запитання так і просилися на язик. Однак я відчував — зараз не час починати розмову.

Біля брами на нас чекала несподіванка. Поруч поліцейського, що сумлінно охороняв вхід од непроханих гостей, стояло троє чоловіків з фотоапаратами й магнітофонами. Перш ніж ми встигли збагнути, в чому річ, вони обступили пас. Заклацали апарати, посипалися запитання. На нещастя, поліцейський уже встиг сказати, хто йде разам зі мною.

— Можна попрохати вашу превелебність про інтерв'ю для нашої радіостанції? — кричав кремезний рум'янощокий репортер, підсовуючи під ніс Альберді мікрофона… — Це ви причетні до навернення Хосе Браго?

Альберді напівпритомно глянув на нього.

— Я?.. Я?.. — він позадкував.

— Будь ласка, ваша превелебність, хоч кілька слів для «Ультіма Хора», — наступав другий журналіст.

— Сеньйори! Хіба ви не бачите, що святий отець себе погано почуває?! — гнівно вигукнув я, відпихаючи репортерів.

— Всього кілька слів. Ви востаннє сповідали Хосе Браго, правда?

— Пропустіть нас! — проштовхувався я до церковних дверей, тягнучи за собою Альберді.

— Розійдіться! Сеньйори, прошу розійтися! — кричав поліцейський.

— То, може, хоч ви щось скажете? — знову підскочив до мене репортер. — З якою метою провадиться ексгумація? Чи є вже результати? Чи правда, що останки Браго зникли?

— Відійдіть, будь ласка!

Я вштовхнув Альберді до притвору і грюкнув дверима перед самісіньким носом невідчепних репортерів.

На щастя, вони не зважилися зайти всередину храму…

Священик, важко дихаючи, стояв під стіною. Я провів його в ризницю, але він не хотів там лишатися, певне, побоюючись нової навали репортерів.

Через бічні двері ми вийшли в сад. Минуло, напевно, хвилин двадцять, аж поки ми дісталися попівства. Альберді ледве йшов. Майже щокроку ми мусили відпочивати.

Стара індіянка, проклинаючи «сеньйорів з міста», які «заженуть священика у могилу», допомогла покласти Альберді на тапчані і принесла пляшки з ліками.

Напевно, Альберді вже давно хворів на серце, бо домашня аптечка була непогано вкомплектована.

Поволі блідість сходила з його лиця і дихання ставало спокійніше. Я сидів біля нього на тапчані, а він судомливо стискав мою руку, ніби боячись, щоб я не пішов. Однак потроху цікавість починала брати гору над страхом.

— Підіть… туди… і довідайтеся… а потім прийдете… — були перші слова, які я почув від нього.