Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

а вияв поваги до батьків нареченої, — холодно, наче вичитувала учневі-бешкетнику, сказала мати. Вона розігнулася й задумливо-гірко додала: — То у нас з Федором ні весілля, ні музики, розписались — і по гуртожитках. Правда, ввечері сходили в кіно на «Веселые ребята». А чого ж тобі? Живемо небідно. Хай хоч у тебе… — В її голосі забриніли сльози, і вона відвернулася, нахиливши голову.

Мені стало щемно-сумно, немовби через мене у них не було свята їхньої любові.

— Підемо, мамо, по слово і Романа Гнатовича запросимо на весільного батька. Підемо, — поспішно погодився.

Нехай справляють весілля, нехай гримить музика, нехай!.. Пошкодував, що не гулятимуть зі мною шкільні товариші і, насамперед, ліпший друг Борис Осовський, який уже четвертий рік працював за чотириста кілометрів од Магадана на північ, виловлюючи драгою золото з вічної мерзлоти. Роз'їхались, розлетілись по світі.

Як не квапився, а тільки в годину дня закінчив робот. Заки помився, пообідав — збігла ще одні година. Отож на початку третьої вибрався на вокзал, прихопивши фотографії з батька, Карпаня і Замрики. Очі приємно милував шмат нового паркану.

— Ще б пофарбувати його, — сказала мати. — Ти без мотоцикла?

— Я недалеко.

Мій шлях лежав через центр міста і, звичайно, повз універмаг, але в Олі вихідний, який вона присвятила пранню та прибиранню. Я ніде не затримувався і скоро вийшов на вулицю, що вела до вокзалу. Вона схожа на сільську, тиха і забудована власними хатами з городами й садками. Найбільше таких вулиць на околиці райцентру, з криницями на подвір'ях, літніми душовими — залізними бочками над дерев'яними загорожами.

Я знав цю вулицю з дитинства. Відтоді на ній відбулося багато змін: зникли підсліпуваті хати під солом'яними стріхами, а натомість з'явилися цегляні під жерстю і шифером, подекуди з телевізійними антенами над дахами, вибоїста бруківка сховалась під асфальтом, обабіч пролягли тротуари, поставили стовпи з ліхтарями, а на місці обшарпаного ларка дядька Морса — сучасний голубий кіоск морозива та газованої води.

— Чим ближче вокзал — приземкувата одноповерхова споруда, облицьована білою плиткою, — тим гостріше усвідомлював, що вперше з початку пошуку говоритиму з сторонніми людьми про батька. Поклав собі не називати прізвища. Досить фотографії, щоб пригадати, якщо взагалі можливо втримати в пам'яті вісімнадцять років чиїсь риси обличчя, коли людина мигнула, не викликавши цікавості. Але я надіявся…

На вокзалі тихо. Пахло необжитим помешканням. У залі чекання жодного пасажира. Тільки біля буфетної стойки кілька відвідувачів розливали по склянках біле міцне. Кабінет начальника зачинений, і я зайшов до квиткової каси, тісної кімнати з віконцем у коридор. Мені не треба було відрекомендовуватись огрядній, із знудженими очима касирці в літах, зодягнутій у чорний сатиновий халат. Жінка мене знала, бо лише навесні давала свідчення у справі Миколи Горака, що зчинив бійку в буфеті і підколов студента.

Вона звелася, струсивши сонливість, і з цікавістю втупилась у моє обличчя. Я силкувався пригадати її ім'я і по батькові, та попервах запитав:

— Як тут у вас?

— Спокійно. Під вечір, коли прибуває робочий поїзд, трохи збирається пасажирів.

— Ви, здається, давно працюєте на вокзалі?

— Давненько, — навіщось переклала квитки, шматочки цупкого картону, з місця на місце.

— А з якого часу?

Відразу після визволення міста.

— І багато у вас ветеранів?

Касирка на мить задумалась.

— Уже ні, я одна залишилась.

От і все: більше нікого мені розпитувати. Видобув фотокартки і нараз згадав.

— Ядвіго Марківно, ось гляньте на цих військових, — подав їй. — Може, когось із них бачили в сорок четвертому році?

— У сорок четвертому?

Жінка пригасила своє здивування і пильно розглядала фотографії.

— Боже, які молоденькі, — прошепотіла. — Ні, не пам'ятаю, їх багато сходило: і поранених, і демобілізованих.

— А які тоді поїзди зупинялись?

Військові, на хвилину-дві, не більше. А ще в сім вечора на десять хвилин єдиний пасажирський, що й тепер курсує.

Я, мабуть, мав пригнічений вираз, бо касирка розрадливо сказала, ніби виправдовуючись:

— Вам їх ніхто через стільки років не впізнає. Коли б відразу…

Я вийшов на перон, сів на лавці неподалік дзвона, щоб зібратися з думками. Навколо порожньо, аж ген кілька вагонів із міндобривами та лісом, самотньо стриміли великий чорний паровозний водогін, напірна башта і червона рука семафора. Від розпечених сонцем шпал та рейок у повітрі стояв гострий дух металу і мастил. Безлюддя породжувало тривожне відчуття самотності й безвиході, а безконечна залізнична колія, що губилася на обрії, тоскно кликала кудись удалеч, де, здавалося, позбувся б своїх клопотів і печалі.

Перекинута Куртієм і Горжієм галузка в минуле спопеліла на вокзалі, і я залишився з тим, що мав раніше. Касирка переконливо довела, що видобути з пам'яті чиєсь обличчя, котре мигнуло давним-давно, неможливо. Воно втямки людині, якій дороге або вкарбувалось за якихось виняткових обставин. І треба знайти таку людину. Але де її шукати?

Дивився на рейки, вагони, напірну башту, і чомусь довше затримувався погляд на привокзальному водогоні. Авжеж, ми хлопчаками любили влітку підкрадатися до нього, відкручувати затулку й прямо в трусах і майках купатися під грубим струменем води, що пахла залізом, димом та жужелицею. Я тоді мріяв вивчитись на машиніста і заздрив Борисові Осовському, батько якого працював помічником машиніста і дозволяв йому інколи забратися в маневрову «овечку» та прогудіти на все місто. А мені й досі не пощастило зазнати тої втіхи.

Звівся. Від сидіння справа не зрушить з місця. Краще виладнати ще один прогін паркану. До сутінок устигну. Вже набив руку. Я прискорив кроки.

Спочатку не звернув уваги на тарахкання бляхи, але воно гучнішало, чим ближчав мій провулок. Мабуть, хтось із сусідів щось майстрував. Понеділок, сказав Придиба, важкий день, щоброзпочинати перекриття.

Проте я зрадів: здалеку помітив на даху нашої хати руду чуприну Василя Хавари, що зривав толь, а за причілком дядько Гаврило вправлявся з жерстю. Відтинок паркану наче сміявся, показуючи великі зуби-штахети. Чому Горак