Читати книгу - "Знайти і затримати"

Микола заїхав у двір відділу. Я глянув на вікно майора Скорича. Відчинене. Отож, Дмитро Юхимович у себе. Цибуха й Хоменка помістили в слідчий ізолятор. Ми постояли з Глібом кілька хвилин надворі, щоб хоч трохи позбутися бензинового духу, яким просякли.

Махов пішов до підполковника Ольхового, а я забіг до майора. Він сидів за столом і писав.

Я з великим задоволенням сів на диван.

— Стомився? — співчутливо запитав майор.

— Свідки мигтять, наче кадри в кіно, — признався, на мить заплющуючись.

— Да, багатенько їх уже набралось, — посміхнувся Скорич, і в його руках, мов у фокусника, з'явились термос і паперовий згорток. — Ти хоч перекусив?

— З Пазовим і Миколою пожували булки з ковбасою. — Мені втішно від його піклування.

Майор сів поруч, подав термос і згорток.

— Ну то ще підкріпись, бо до ранку далеко, — сказав.

Я не відмовився, щоб не образити Дмитра Юхимовича.

У термосі — какао, вкусив бутерброд з маслом і голландським сиром… Розповів майору про розмови із свідками, що ми відразу натрапили на власника будинку, якого збирався купити Ричко. Як завжди, Скорич уважно слухав, опустивши довгі, густі вії, і наче задрімав. Я закрутив термос, поставив на стіл, подякував, витягнув ноги й блаженствував на дивані.

— Між іншим, Арсене, я добре знаю Шакулу, — заговорив майор. — Він «герой» моєї останньої справи, коли я служив у Кавунівці. При затриманні Дрига чинив шалений опір.

— Швидше б зустрітися з ним, — сказав я.

— Намалюй план місцевості, — попросив Скорич. — Помізкуємо, куди він міг податись.

Я сів за приставний столик, взяв чистий аркуш і заходився креслити. Спершу наніс залізницю; потім — соняшникове поле, ліс, де позначив галявину, далі дорогу на Снігурі й до міста, за нею — лісосмугу і скошений лан з копичками соломи, тваринницькі ферми колгоспу «Партизан». Визначив приблизну віддаль од насипу до землянки і від неї до дороги. Намалював місце, де знайшли пораненого Загату. Глянув на ескіз — ніби все.

Скорич хвилин п'ять мовчки вивчав схему. Потім додав кружечків — населені пункти, і від них до галявини проставив кілометри.

— То куди, Арсене? — запитав.

— У лісі не залишаться, — я не поспішав із своїми припущеннями. — Ліс можна прочесати.

— Вірно, — Дмитро Юхимович підморгнув мені.

— Ми їх чекаємо на дорозі, а вони — у протилежний бік: через насип і соняшники, — не дуже впевнено виклав свою версію.

— Гм, соняшники… — повторив майор. — Заманливо й ніби логічно. А ти куди пішов би? Дрига не дурний, ні.

Куди б я пішов?.. Вже думав над цим. Подивився на план. Звичайно, Шакула хитрий, і він зробить навпаки. Людину тягне до житла. І якщо вбивця здогадується, де ми хочемо його шукати, він туди не піде. Отож, у нього єдиний вихід: перейти дорогу на Снігурі й зачаїтися десь поблизу села Тарасівки. Там магазини, садки і можна за відповідну платню польовими дорогами, які не контролювалися, вислизнути на машині з області. Без Філона. Він — приречений.

— Я пішов би, Дмитре Юхимовичу, до Тарасівки.

— О! — майор зраділо підняв палець. — І я теж. Коли звечоріє, рушимо в село, обстежимо околиці.

— Стемніє — вилізе зі схованки, — підтвердив я.

— Що вирішив Махов? — поцікавився Скорич, та я не встиг відповісти, як задзвонив телефон, і Дмитро Юхимович узяв трубку. — Слухаю. Так. Він у мене. Угу… угу… Хай зачекає нас. Ми зараз приїдемо.

— На посту ДАІ зупинили ЗІЛ для перевірки. Шофер сказав, що десь о третій годині бачив, як дорогу переходило двоє хлопців, — повідомив Скорич.

— На якій дорозі? В якому місці? — я схопився, стримуючи хвилювання.

— На Снігурі. Шофер покаже, — майор теж встав. — Я з вами.

— Треба взяти Кузьменка з Букетом, — запропонував я.

Ми швидко зібралися.

Майор сів з Бунчуком, а я, Махов і Кузьменко з Букетом позаду. Наш «газик» вискочив з подвір'я. Пес лежав у ногах і засапано дихав, висолопивши язик.

Мовчали. Напевне, від утоми й постійної напруги. «Газик» поглинав кілометри міських вулиць.

Ось і крутий спуск до мосту через гирло річки Степової… Гастроном, де годину тому Микола купував їжу… Вулиця, на якій жила Маринина тітка…

Звіддалік я побачив пост ДАІ, зелений ЗІЛ з причепом і патрульний «газик». Трохи далі — «Волга» і автобус, біля них два інспектори перевіряють пасажирів. На лавці сиділи третій інспектор і широкоплечий чоловік у кремовій тенісці. Шофер. Микола загальмував коло вантажівки. Ми вийшли з машини, підійшли до лавки. Інспектор, лейтенант, звівся й віддав честь.

— Це шофер Старинець. Він каже… — почав.

— Гаразд, лейтенанте, я сам з ним побалакаю, — Гліб глянув на водія, заохочуючи до розповіді.

— Після двох годин я їхав у колгосп «Партизан». І ось десь так на десятому кілометрі від поста ДАІ попереду помітив, що дорогу переходять двоє. Ніби з лісу вони йшли, бо прямували до лісосмуги, — шофер облизав губи, напевно хвилювався. — Зустрічних машин в той момент не було. Перейшли, і все. Я поїхав. Коли б знаття. Оце їхав назад — мені стоп. Перевірка. Я запитав, мовляв, кого шукаєте? Вони й сказали.

— Які ті двоє з себе?

— Один накульгував і мав за плечима чорну сумку.

Ми з Маховим перезирнулися.

— І все? Більше нічого не запам'ятали? — допитувався Гліб.

— Другий у синюватій сорочці.

Вони!

— Покажете місце?

Старинець трохи подумав:

— Покажу.

Ми кинулись до машини.

— Олексо, сідай коло Миколи! — наказав Скорич Кузьменку.

Бунчук витискав із «газика» всі його кінські сили. Хоч сонце ще стояло над лісом, але спека вже спадала.

Мелькнула грунтівка, що вела до тваринницьких ферм.

— Тут! Тут! — вигукнув Старинець.

Сержант різко загальмував, аж