Читати книгу - "Оранжеве сонце"

б і до дна долини, і до вершечків скель, які ще й досі не попробивалися з імли. Однак в останню мить юнак стримався, бо знав, що у незнайомому місці краще не виявляти себе. Зате він дав повну волю рухам — розмахував руками, сіпав плечима, тупцювався з таким запалом, ніби хотів ще більше розплескати мокрий камінь. Е не міг виявляти такої моторності, лише з заздрістю дивився на друга. Нарешті То вгамувався, і юнаки рушили далі.

Розпечене коло, що вже відірвалося від гористої далини, почало запускати в ущелину свої велетенські косі руки; їх намагалися схитнути з місця клубчасті округлини туманів, що виповзали з низин, але руки-стяги з потугою протинали ці перешкоди, а місцями нібито розхилитували. Руки вогнистого сяйва все більше світліли, проникали у найпотаємніші заглибини і закутки проваль, даруючи їм тепло і пробуджуючи від сну.

Струмок привів юнаків до невеликої ковбані. Спокійну поверхню води пестила рука розпеченого кола, її променясті пальці торкалися кам'яного дна з червонястими, брунатними і зеленкуватими смуговинами, шкарубких стін, які, здавалося, радо хизувалися жовтогарячими вкрапинами.

Коли юнаки уважніше зазирнули до прозорої водойми, то побачили попід стінами і серед водоростей рибин, завдовжки з півліктя і довших, з темно-рудуватими боками. Підводні мешканці попричаювалися, ледь-ледь помахуючи плавниками. То довго не роздумував — підійшов до ковбані, став на коліна і спритно запустив у воду руки. Але рибини ніби того й чекали — дві чи три відпливли в один бік, а решта шугонули в інший. Юнак спробував ще раз і ще, та все даремно — слизька здобич виривалася з рук.

— Хай Е гонить рибу до каламутної води! — гукнув другові.

Е заліз у ковбаню — вода під стіною сягала грудей. Риба заметалася довкруж, шукаючи порятунку. Одна рибина запливла у каламуть, і То спритно схопив її за жабри і викинув на кам'яний діл. Невдовзі за першою рибиною з ковбані полетіла друга, далі ще і ще…

Вибравшись з води, юнаки жадібно накинулися на здобич. З'їли по дві рибини. Попоївши, Е відчув не полегшення, а, навпаки, нудоту. Його захитало, в очах замерехтіло. Е підійшов до стіни і сів.

— Хай Е ляже і поспить, — сказав То стривожено. — Хай Е ні про що не думає. А як розпечене коло досягне середини неба, То розбудить друга.

— Е посидить трохи так, — відповів юнак кволим голосом, не розплющуючи очей.

То не сідав, хоча й хотілося перепочити. Тепер його найпершим обов'язком було дбати про безпеку обох. Там, де сидів Е, височіла крута стіна — з її верхів'я жоден чотириногий нападник не зважився б стрибнути. Потрібно було приглядатися до найближчих кущів. Якесь підсвідоме чуття говорило юнакові, що там таїться небезпека. Довго не довелося чекати. З боку струмка, що одноманітно дзюркотів з гір, раптом почувся цокіт зрушеного з місця камінця. То напружив слух, але звук не повторювався. Однак То чекав, стиснувши обіруч довбню, неначе непроханий гість був уже поряд. І невдовзі з-за виступу каменя з'явилася голова звіра з широко роззявленою пащекою. Це був кудлатий собака. То дивився на прибульця лише краєм ока, і той стояв спокійно, бо був упевнений, що його не помітили. Поява собаки не злякала То, а здивувала. Це був той самий чотириногий, який приходив уночі. Що йому треба, чому свою пащеку тримає роззявленою? Тим часом звір, дарма що бачив перед собою людину, наважився не тільки пройти на цілий зріст, але й подати тихе скавчання. То повернув до собаки голову, але той і не думав тікати, щоправда, зупинився. То звів довбню, однак прибулець не злякався — стояв на одному місці і жалібно вив. То зробив один крок до собаки, другий — той усе стояв. Юнак пішов ще далі. «Може, цей звір хоче, щоб його вбили?» Довбня якось несамохіть опустилася додолу. «Але чому звір хоче, щоб його вбили? Чи не страждає він з якогось пекучого болю?» То підійшов ще ближче, а собака став на коліна передніх лап і підвів свою широко роззявлену пащеку дороги, ніби запрошуючи юнака зазирнути до його горлянки. То все зрозумів. У горлянці собаки застрягла велика кістка. Гострими зламами вона впиралася в боки горлянки, і собака не міг її ані проковтнути, ані викинути назовні. Страждалець мав загинути — дихав з важким хрипом, очі сльозилися, дрож прокочувався усім волохатим тілом. То легко міг просунути руку в пащеку і врятувати нещасного прибульця, у погляді якого зоріло стільки благання і надії.

— Собака просить допомоги? — запитав То і, відклавши довбню, занурив правицю у горлянку. — То допоможе, але собака мусить потерпіти.

Чотириногий здригнувся — кістка зачепила наболілі й почервонілі місця. Другою рукою То розсунув щелепи, а правиця потягнула кістку до себе. І вона пішла. То відкинув закривавлену костомаху. І навіть тоді, коли горлянка потерпілого звіра звільнилася від твердої поживи, яка могла стати останньою, щелепи його ще якусь мить залишалися відкритими. Собака, певне, не вірив, що має тепер змогу закрити рота. Нарешті він зімкнув щелепи. Звір був старий, проте його очі засвітилися молодим блиском — у них променіла така вдячність, що То навіть усміхнувся.

— Кудлань ще поживе, — мовив юнак. — Хай далі не кидається на гострі костомахи!

Відчувши полегкість, собака з радісним виском подріботів уздовж струмка і, ткнувши пащеку в холодний струмок, почав жадібно хлебтати воду. То дивився на чотириногого із співчуттям. Відчував задоволення з того, що порятував його. Нарешті собака вгамував спрагу і, відчувши погляд свого рятівника, повернув голову. Дивився добрими очима впродовж двох-трьох подихів. Далі він відбіг ще далі і зник поміж камінням.

То, оглянувши кущі за ковбанями і не виявивши там нічого підозрілого, кинув, нарешті, погляд на Е. Друг уже не сидів, а лежав під стіною. Біля нього напохваті лежала каменюка, ніби вона, німа й холодна, мала вчасно і надійно сповістити йому про наближення небезпеки. Е зморив млосний напівсон, і він не бачив, як То виймав кістку з горлянки собаки. Тепер Е спав міцним сном. Груди високо здіймалися, з посвистом втягуючи в себе ранкове повітря. То радів: сон допоможе другові поновити сили. І лише тепер, бачачи на тілі друга синці, садна