Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

майже на білому коні. На БМВ, інакше кажучи. Додай сюди ще трохи Фрейда, якщо ти розумієш, до чого я веду.

— Вгамуйся, Юхане! І менше літератури, а то я за тобою не встигаю. Що ти намагаєшся довести? Що вона закохалась у Діка?

— Не тільки це, — сказав я ображено. Він не зрозумів, що мої асоціації поглиблюють, збагачують оповідь. — Тут ідеться про жагу, не просто про закоханість. Всохле серце старої панни спалахнуло полум'ям. І я думаю, те полум'я таке яскраве, що вона піде задля нього на все. Не роздумуючи й не зважуючи своїх дій.

— На все? — замислився він.

— На все! І це дає змогу зробити дальший крок. Різдвяна вечеря. Карін Стенман спадає на думку потішити хлопців, яким випало всю різдвяну ніч нидіти в музеї. Думка сама по собі чудова. В ресторані, як ти знаєш, приготували багато смачних закусок.

— Досі нічого нового ти мені не сказав. — Калле поліз по свою люльку, та після мого застережливого погляду облишив пошуки. — Хоч би як там було, але їжу приготували заздалегідь, тож непомітно обробити її міг хто завгодно, — зауважив він.

— Саме так. Але згадай, що й Карін, і Грета були там перед восьмою годиною. Двоє службовок музею урвали собі свято, щоб побажати комусь там щасливого різдва. Ти б так учинив? Помчав би поплескати по плечу двох незнайомих тобі хлопців о восьмій вечора перед різдвом?

— Та, мабуть, ні, — похитав головою Калле. — Мабуть-таки, ні. Але фрекен Стенман збиралася дзвонити в Нью-Йорк чи то вони мали їй дзвонити. Точно не пам'ятаю. В усякому разі, ми перевірили. А Грета Лінд зайшла по різдвяний подарунок. Це ми теж з'ясували.

— Мені таке здається малоймовірним. Обидві водночас. Увечері перед різдвом. Чисто випадково. Та ще й Дік із ними. Підвіз Грету. Який турботливий! Додай сюди його машину та шикарні звички. Не забудь і про Гретині почуття до нього. Дуже цікаві збіги. А лист, якого я сьогодні одержав? Той, хто його писав, як видно, володіє шведською мовою не дуже добре. Ось тобі відкопані мною факти. Ось що дратує грабіжників.

— Цікаво, — сказав Калле Асплунд. — Дуже цікаво. — Проте в його голосі не чулось іронії, як бувало завжди, коди я розвивав перед ним свої теорії. — Хоча, звичайно, є й дещо цікавіше.

— Наприклад?

— У різдвяну ніч ішов сніг. Метеостанції дали нам детальне зведення погоди. По-справжньому сипонуло десь близько дванадцятої. І так до другої години ночі.

— Яке це має відношення до крадіжки?

— Велике. Тому що вся ця частина міста стала схожа на торт із вершками. У різдвяну ніч довкола музею усе було біле-білісіньке. І дахи, і тротуари, і сад за музеєм.

— Ну?

— Охоронці попадали з ніг близько другої. Трохи раніше один спробував був подзвонити черговому, але не встиг і заснув. Це сталось якраз тоді, коли скінчився снігопад. А в поліційному рапорті є запис, про який ми, на жаль, забули під час переполоху, що виник наступного ранку. Та це й не дивно, адже рапорт подав один з патрулів, і документ якийсь час пролежав у канцелярії. В такій великій організації це трапляється часто. Ліва рука не знає, що робить права, — зітхнув він.

— Ну, ну, не тягни.

— Так от, у тому рапорті відзначено, що ніяких слідів на снігу не помічено. Ніде. Як ти знаєш, про крадіжку стало відомо тоді, коли охоронна компанія перевірила своїх хлопців у музеї. Звичайна перевірка. А не діставши відповіді, вони зразу виїхали на пост. Одночасно під'їхала туди й одна з наших патрульних машин. А точніше, та сама, в якій сиділи хлопці, що написали рапорт. Було пів на п'яту, і на парадних сходах лежало сантиметрів на десять снігу. Чистого, білого, незайманого снігу. В тій патрульній машині був один інспектор, старий мисливець, який неодмінно помітив би сліди на снігу. Він навіть думає мисливськими термінами. Так от, він узяв і пройшовся довкруг будинку, щоб перевірити, чи не зламані вікна або двері з протилежного боку, та й просто зайвий раз глянути, чи добре вони зачинені. Він і відзначив, що ні в музей, ні з музею ніяких слідів не було. Все бездоганно чисте і сліпучо-біле. Як шлюбна сукня нареченої.

— Ах ти ж чорт!

— Отже, крадіжку здійснили десь між другою і пів на п'яту ранку. Бо близько другої сторожі ще не спали. А о пів на п'яту приїхали їхні колеги й поліція. І якщо грабіжники не випурхнули в повітря, то це означає тільки одне. І кепсько нам буде, якщо про це хтось дізнається.

— Розумію, — кивнув я. Його розповідь стала б сенсацією для газет. — Розумію. Виходить, вони лишались у музеї, поки там усі топтались і брали відбитки пальців.

— Атож, — сказав він скрушно. — Вони були там весь той час.

XIV

— Оце й прикро, — зітхнув Калле Асплунд. — Ми законсервовуємо кожен аеропорт, кожен паршивий злітний майданчик Швеції. Ми контролюємо дороги, закриваємо порти. Підключаємо всіх своїх людей, незважаючи на різдвяні свята та відпустки. Практично вся Швеція під замком. Перекрито всі ходи й виходи. Протягом якоїсь півгодини ми будимо всіх скупників краденого. А злодії сидять собі в музеї з короною, скіпетром та іншими скарбами і спокійненько чекають, поки усе вгамується. А тоді їм лишається тільки вийти крізь двері й тихо, без шуму, зникнути. Отакої бісової душі!

— Але ви, звичайно ж обшукали весь будинок? Хіба це не входить у ваші обов'язки?

Калле знічено кивнув.

— Ясно, що обшукали. Та, мабуть, не досить ретельно. Сам подумай. Національний музей не якась там хатина. У ньому безліч комірчин і закапелків. І, звичайно, ніхто з наших і на думці не покладав, що вкрадені речі все ще там.

— Одне ми, в усякому разі, знаємо, — зауважив я. — У них були помічники в музеї. Люди, які добре знають усі закапелки. Це вони сховали і злодіїв, і коштовності. Це вони відключили сигналізацію