Читати книгу - "Кінець Великого Юліуса"

сировиною з закордоном. Промисловість усю к чорту поламаємо, — небезпечна в наші часи справа. Вигідніше сировиною жити, ну і ще сільським господарством…

Багато він мені в той вечір набазікав такого, що шкіра від мурашок затерпла.

Я вам прямо скажу, Іване Леонідовичу. Я людина невдала. Освіти мені не дали, а пізніше сам не постарався, так читав дещо, без толку, уривками… Великі ідеї, якими країна живе, не всі розумію.

Але що це таке — хазяї, я, Іване Леонідовичу, без книжок знаю. Я їх бачив, їв гіркий їхній хліб.

Ми з матусею до нового життя не зразу пристали, спочатку все за хазяїв чіплялися: хоч ґанок помити за копійку, і то на півдня ситі…

Від тієї розмови дуже погано стало мені на душі. Почав я думати, згадав ту війну і бачу — гладкий правильно обіцяє! Адже таку політику на знищення людини розпочав ще Гітлер. От для чого він Освєнцім будував і заганяв туди людей… А я все дивувався: навіщо йому так по-звірячому поводитися?

Підлість ослабляє душу. Я й раніше не був хоробрий, а тепер зовсім обм'як. І зрозумів, що невистачить у мене сил прийти з повинною. Боюсь! І мовчати більше не можу!

Про Володьку теж, звичайно, думав. Ну, він загинув, це ясна справа. Може, його вже давно й на світі немає. Або живим мертвяком на чужій землі ходить — яка різниця?

Який я йому батько, Іване Леонідовичу? Живої, здорової душі я синові не дав. Сили не дав! От він і піддався ворогові. Ось у чому моя провина, а все інше — вузли, вірьовка ж раніше була зсукана!

Ви, Іване Леонідовичу, людина добра, я вас давно поважаю. Я відкрився вам, щоб ви допомогли мені до кінця зробити все як треба…

Довге і порожнє життя я прожив, але все ж таки дечого навчився, Іване Леонідовичу. Скажу вам від щирого серця — немає для суспільства страшнішої людини, ніж боягуз, бо для того, щоб зберегти своє життя, боягуз на всякий злочин піде! Яку завгодно жорстокість зробить…

Я все сказав, Іване Леонідовичу. Тепер дзвоніть, щоб по мене приїхали.

Обидва старики довго мовчали.

Зі сцени долітав стукіт молотків і далекі голоси робітників.

Прийшов настройщик, сів у залі для репетицій до інструмента і, мов дятел, почав старанно довбати клавіші.

Нарешті артист підвівся з диванчика, підійшов до вішалки і потягнувся за пальтом.

— Ходімо! — сказав він уривчасто. — Навіщо дзвонити? Ми просто прийдемо!

— Дурниці! — сказав полковник Смирнов, розглядаючи обличчя старого капельдинера. — Кожна людина може перемогти страх! Один раз ви вже зробили це, прийшовши до товариша Глєбова.

— Я розумію, що мене треба суворо покарати! — через силу вимовив капельдинер. — Я все розумію, громадянине… слідчий!

— Спробуйте хоч раз у житті подумати не тільки про себе! — заперечив Смирнов. — Знаєте, мені доводилося не раз бувати в небезпечному становищі. Що стримувало в мені найсильніший приступ страху? Проста думка: я виконую завдання Батьківщини. Мова йде про речі, настільки важливі для народу, що моя особиста доля вже не має особливого значення! Надто великі події і серйозні обставини, щоб я возився з самим собою. Ось коли я думав так, страх минав… Невже ви вважаєте, що зараз найневідкладніше державне завдання — покарати вас?

Старий капельдинер мовчав, здивовано дивлячись на полковника.

— Треба якнайшвидше паралізувати ворога! — відповів самому собі Смирнов, ніби не помічаючи розгубленості капельдинера. — Скажіть мені, тільки відверто, — продовжував він, — чого б вам хотілося найбільше на світі?

— Стати чесною людиною! — зітхнув капельдинер — Знати хоч перед смертю, що недаремно… Що, як усі… хоча б чим-небудь!

— А що робить чесна людина, натрапивши на слід ворога?

— Вона… Вона в глотку йому повинна вчепитися! — вирвалося з болем у капельдинера. — Знищити повинна!

— Знешкодити! — поправив Смирнов. — Карати має право тільки держава. Що ж, міркуєте ви зараз розумно. А чи можете ви довести, що бажання спокутувати свою провину у вас щире, глибоке?

— Коли б… — різко сказав капельдинер, і на обличчі його вперше з'явилися теплі відтінки живого лиця. — Коли б у мене була можливість…

Коли має відбутися наступний балетний спектакль?

Завтра…

— Як ви думаєте, прийде завтра іноземець?

— Звідки я можу знати?

— Послухайте, Воскобойников! — сказав Смирнов. — Давайте насамперед зрозуміємо один одного. Ви зробили злочин, і за нього вам доведеться відповісти за законами нашої Батьківщини. Ви зробите непоправну помилку, якщо вирішите, що я з вами укладаю зараз угоду! Але, розумієте, Воскобойников! — продовжував Смирнов, і капельдинер, не відриваючи погляду від його обличчя, слухав, уперше за багато місяців одігріваючись серцем від самотності, од відчуття нестерпного тягаря, про який нікому не можна говорити. — Розумієте, людина змінюється у своїх вчинках! От ви прийшли до Глєбова, ви зробили над собою зусилля, признались у злочині, і ви вже не та людина, яка робила злочин! Нове зусилля, новий вчинок, і зміни у вас стануть глибшими, значнішими. Це шлях, яким треба йти далеко, і шлях нелегкий. Але єдино правильний! Іншого немає.

І Воскобойников раптом зрозумів, що полковник каже правду. Чистота помислу, яка досягала у Смирнова великої сили, передалася старому капельдинерові, він зрозумів, що перед ним людина виключної чесності, і всією душею потягнувся до неї.

— Якби я тільки міг! — вирвалось у нього з таким відчаєм, що у Смирнова стиснулося серце.

— Ви можете дещо зробити навіть тепер! — сказав він. — Ми домовимось так! Ви повернетеся зараз додому і завтра, як звичайно, вийдете на роботу. Ви будете поводитись так, немов нічого не змінилося. Нехай іноземець думає, що ви, як і раніше, боїтесь його, але ж ми з вами знаємо, що це не так! Будьте обережні, ці бандити готові на будь-який злочин.

— А! Хай буде, що буде! — стомлено сказав Воскобойников. — Невже ви думаєте, що я дорожу своїм життям?

— Бачите… — Смирнов замовк, подумав і з