Читати книгу - "Король стрільців"

по сніговій скатерті, що миготіла і мрійливо процвітала мільйоном дрібоньких жемчугів-сніжинок.

— Окей! — блиснув до місяця, мов ріпа білими, зубами русявий американець. — Це, товаришу, прецікава історія з тим всім, і я розкажу вам її, щоби нам не так нудно було пнятися на отсі горбки…

— Єс. Наперед згадаю вам про свого покійного батька. Він, значить, був королем… Королем муштарди, соку з кленового дерева, картопляного крохмалю. Ми тоді жили на Сході. Покійний батенько мав свої контори і дівчатка в Скрентоні, а я витирав кути по ріжних коледжах і ловив ґави у Філядельфії. Весною, тому два роки, як почалися фармерські страйки, як акції Споживчого Картелю стали летіти на лоб, як руни на банки стали буденним явищем, одного гарного дня мій батько опинився голий, як турецький святий. Тоді й він замкнувся в лазничці, відкрутив затичку від ґазу, а на другий день найшли його, як спав уже сном блаженних. Мені лишив у спадку сердечного прощального листа, що його завжди ношу коло серця. По смерти батенька заопікувався мною, 19-літнім лінтаєм, вуйко Джемс Сміт, єс — той відомий Джемс А. М. Сміт, що викладає фізіольогію мякунів та інших стоног на університетах Каліфорнії. Я зараз переселився до Сент Дієґо і тутечки цілісінькими днями лазив з циновою пушкою і ситком по левадах та чагарниках і ловив метеликів і жуків, потрібних вуйкові для научних дослідів. Та шляхотна праця для добра науки незвичайно припала мені до душі, й я, напевно, до самої смерти ловив би метеликів, якби одного соняшного ранку не зловила мене в обійми моя Мері. Це була, товаришу, переломова хвилина в мойому житті, коли раз досвітком, рачкуючи між шуварами за якоюсь особлившою породою слимака, я вперше побачив мою Мері, як купалася в морі. Її золоті коси кучерявив ніжний ранішний легіт, а руки й груди, мов пелюстки рожі, пестили морські баранчики, рожеві від сонця, що ставало на обрії… Признаюсь вам, друже, що тоді я чверть години бовванів над берегом, гей статуя Свободи на Лонґ Айленд, і не був у змозі добути зі себе словечка! Я закохався на смерть…

— Велл… Ви, друже, й не в силі уявити собі, скільки правдивого щастя я завдячую цій дівчині! Та ж саме вона перевиховала мене з ледаща, нездари-збирача жуків, на справжнього мужчину! Я ж був до цеї пори юнаком літами, але гугнявим дідусем душею. Я був поломанцем нервами і м’язами, ще змалечку неспосібним до всього, що буйне та радісне… Мері розтовкмачила мені на розум, що я просто ганебно занедбаний в ділянці спортів, тому мушу, поперед усього, навчитися порядно плавати. Гаразд, я став вчитися цієї штуки… Двадцять разів, товаришу, я топився в морі й двадцять разів мене врятували, витрясаючи з мене кожного разу багато солоної водиці. Раз у пристані, як я вчився нурцювати, мало мене не роз’їхав моторовий човен. Рівночасно, кожної середи й п’ятниці вечором, я ходив до Боксерського клюбу, де витирали мною всі порохи на рінґу і де я брав, як бідний в торбу, від першого-ліпшого роззяви. Перші мої прилюдні змагання закінчилися так, що мій суперник, слонуватий мурин, що важив 170 фунтів, в першій рунді розквасив мені на чисто мазницю, а в другій викинув мене поза шнурки аж на третий ряд публики. Разом з тим, як кріпшало моє тіло, як твердли м’язи й приростала вага, я перероджувався душею, мужнів і гартувався до життєвих буднів. Я подякував чемно вуйкові за його опіку й цинову пушку, а взявся до путньої праці — став репортером великого щоденника в Льос Анджелєс. 15-го січня вислала мене редакція до Міннеаполіс написати звідомлення з автомобілевих перегонів на 150 миль. Як ми приїхали з Мері до Мінесоти, показалося, що там ніччю впав собі на 2 метри сніжок і що справа перегонів на 150 миль є більше, як безвиглядна. Тоді моя Мері глянула розсіяно на одноповерхові сніжні надми і спитала:

— Білю! Чи ти їздив коли на лещетах?..

— Ні, Мері, — признався я щиро. — Як живу на світі, я не мав їх на ногах.

А Мері на це:

— Знаєш, дарлінґ, це було б для тебе знаменитою заправою, й я була би з тебе невимовно горда, якщо б ти заложив раз лещети на ноги й переїхався, приміром, до Туринського озера… Господи!.. З якою тугою я ждала би на твій поворот!

— О, єс, люба! — сказав я сміючись. — Та це буде для мене ще кращою заправою, і ти будеш з мене далеко більше горда, якщо я перетелепаюся на цих дощинках аж до заливу Гадсена. А на мій поворот ждатимеш, звичайно, з тугою два-три місяці довше…

…Дорога дівчина! Я бачив тоді тривожну хмаринку в її ніжних, майже дитячих оченятах… Вона, може, і боялася за мене, ледацюгу! Я ж зараз безжурно розпрощався, поцілував її в уста і побрив сніговими заспами в місто. Тут купив лещети, фунт шоколади й подорожню мапку, а сьогоднішної місячної ночі опинився разом з вами на отсім горбочку. Оце і все!..

Обоє лещетарі, засапані-задихані, пристанули на вершку білого згір’я. Їх молоді груди аж п’яніли від черствого, мов криця, воздуху, а сивий мороз танув їм на бровах і заливав очі.

— Ви, річ ясна, по всім тім, що почули, назвете мене безглуздим? — спитав за часок ніби знеохоття, але з ноткою задиркуватости у голосі, русявий лещетар.

— Ні, — була коротка відповідь.

Біль Кулідж глянув допитливо у смагляве лице побратима.

— Простіть мені, друже, мою нахабність! Вам, певно, щось невеселе долягає, а я ще дратую вас своєю балаканиною.

— Ні, не те! — худощавий канадієць хмарно і добряче всміхнувся. — Це, бачите, та мертвецька тишина так мене якось… Давить, просто — приголомшує… Чи й ви це відчуваєте?

— О, навпаки! — перебив швидко американець. — І вам я радив би з щирого серця отрястися від всяких могильних примар та післати їх до дідька! Ви, будь ласка, вслухайтеся краще в цю білу тишину, в таємну мову цих зоряних світів, що миготять над нами!..