Читати книгу - "ДО ЕР. Вибране"

капусти. Несусвітня буденність. Вавилон з насінини. Й знов Вертикально вознесений брук у формі — подекуди — листя. Придорожній скрипаль розтинає півусмішки дно смичком. Розбишака сміється, проте відійти боїться. У серпанку — потоп: дощ майбутній, як звук, — ніде. Хтось зі свічкою йде — вечоріє — либонь, у втечу. Безголові колони у місті сліпому, де Як відлуння у храмі, піднімається в небо вечір. «Усе від кленів — перша прохолода…»
Усе від кленів — перша прохолода І зимний брук, устелений габою. Несу деревам радість — як погоду, Щоб не змогли перецвісти тобою. На таліях порталів споважнілих Не паморозь іще, а тільки сірість. Туркоче голуб — перший з-поміж білих Про те, що ми усе-таки зустрілись. «У срібному небі — стинання птахів…»
У срібному небі — стинання птахів передсмеркових. Тілами грачиними міст піднебесний встелено. Приходжу до тебе, питаю, чи встиг був померти, Чи встиг був заснути навіки в своїх пустелях. Ця осінь — назовсім. Гармонія трепету й крику. Хвиляста печаль, як ріка на концерті в Баха. …А міст піднебесний звивається вгору стрімко. Кострища горять. Дим над містом гіркий від страху. «Заледве чи хтось пригадає повернення хмар…»
Заледве чи хтось пригадає повернення хмар. Йшли довго і тяжко. У звивинах — грона й супліддя Добірного граду. До міста вертався, мов цар, Мов сам імператор, листопад. Кружляло гаспиддя, Обернене в листя. Вбиралися в фраки громи — І били в литаври, і вергали неба простори, І вітер збирався діждати — якщо не зими, То хоч — принагідно — віднайдення точки опори. «Прийде зима снігів, слідів і сажі…»
Прийде зима снігів, слідів і сажі. Двірник зачинить брами листопаду. Мовчатиме, аж поки не розкаже Про білу сутінь золотого саду. А потім двері віхолам відкриє По тому боці — і по цьому боці, Щоб теплий шалик — зашморгом на шиї, Й сльоза — зненацьким каменем ув оці. «Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло…»
Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло І неназивання речей, що старіли з батьками. Тут протяг хизується вмінням пробачити зло Одним лише пострілом в око віконної рами. Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим, І ти тут не ворог, а син, що крадеться, як злодій. І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим Тебе і твої непташині уривки мелодій, Півправди історій, розказаних просто з розмов, Розхристані титри й екранні шматки божевілля… …А завтра каліка-смітяр і сусід-птахолов Твої мимовільні сліди на деревах забілять. «Так просто, так коротко глухо зачинено двері…»
Так просто, так коротко глухо зачинено двері… Любила, бо вміла, — всього лише тільки за сни! Я мала усе восени, недобуте з весни. Лягали сніги білизною снігів, на папері Мовчали слова, ціпеніли, а може, як рай, Здавалися раєм — і часом зривалися в пекло… Любила, бо вміла, бо вірила — майже запекло — Що ти мені сон, тільки віщий, а отже, минай…