Читати книгу - "Маленькі дикуни"

Старшого Вождя племені?

— Я роздобуду вам скільки завгодно березової кори. Тієї, що ви зрізали, уже немає — ми з татом спалили її, але я принесу вам ще більше і… може, вкраду для вас курча…

— Бачу, в нього чесні наміри. Приймаємо його! — оголосив Ян.

— Згоден! — відповів Вождь Дятел. — Хай увійде в нашу сім’ю. Тільки я не відмовляюсь од свого права на ліву половину скальпа аж до вуха.

Гаю хотілось думати, що це жарт, але в Сема був такий серйозний вигляд обличчя, він із такою жадобою в очах уп’явся в «ліву половину скальпу», що в бідолахи знову серце в п’яти упало.

— О Великий Маленький Бобре! Тобі, звичайно, відомо, через що новенький має пройти, аби вступити до індіанського племені?

— У кожного племені свої вимоги. Але й донині в пошані Сонячний танець і Випробування вогнем.

— А яке випробування пройшов ти? — поцікавився Великий Дятел.

— Обидва, — відповів Ян і посміхнувся, пригадуючи свої обпечені на сонці руки та плечі.

— Невже? — засумнівався Великий Дятел.

— Я мужньо витримав ці випробування, тож усі одноголосно визнали мене найкращим у племені. — Маленький Бобер промовчав, що він був єдиним представником того племені. — Мені одностайно присвоїли ім’я Вогненний Схід Сонця.

— Я теж хочу бути Вогненним Сходом, — пропищав Гай.

— Ти? Ще треба подивитись, на що ти здатний, Жовтий Оселедець! Яке випробування ти обираєш?

Гай побажав Сонячний танок, себто засмагнути по пояс. Він і так мав непогану засмагу, тому, хоч він і витанцьовував навколо тіпі в самому лише спідньому, шкіра його не потемнішала.

Надвечір Вожді зібрались на Раду. Старший Вождь оглянув молодого воїна, скрушно похитав головою і промовив:

— Надто зелений, щоб засмагнути. Назвімо його Молодою Гілкою.

Марно Гай протестував. Він мусив залишатися Гілкою, аж поки не заслужить більш почесного імені. Хлопчаки посідали колом, викурили люльку миру, й після цього Гілку було урочисто проголошено Третім Воєнним Вождем сенгерського племені.

Гілка був найбільш сумирним членом індіанського племені, але йому страшенно подобалось вдавати кровожерного дикуна. Він дуже любив тату і за допомогою фарб перетворював свою круглу усміхнену пичку на обличчя розлюченого дикуна. Очі в Гілки були не зловісні та чорні, як у «кровожерних червоношкірих», а ясно-блакитні. Він міг прикрити і пасмами кінського волосся свою скуйовджену чуприну, міг зафарбувати всіяну ластовинням шкіру, але не існувало ніяких засобів, щоб замінити білі вії та світлі банькуваті оченята. Проте Гілка ні з ким не ділився своїм горем, бо знав, що коли інші хоч запідозрять про це його почуття, то одразу ж назвуть його «Пупсом» або «Пташам», або дадуть якесь інше, ще ганебніше і зовсім неіндіанське, ім’я.

XIV. Сварка

— А я сьогодні вранці бачив тут вільшанку.

— Це щось нове, — недовірливо промовив Ян.

— Вона в нас найкрасивіша пташка!

— А колібрі?

— Теж мені сказонув! Колібрі просто маленька і аж ніяк не красива.

— Тепер зрозуміло, як ти тямиш у пташках, — сказав Ян, — бо ці крилаті перлини є одночасно найменшими і найкрасивішими представниками з-поміж усіх пернатих! — цю фразу Ян десь вичитав і дослівно запам’ятав.

— Ну! — вигукнув Сем. — Говориш, наче книжку читаєш! Кажу тобі, що бачив сотні колібрі в нашому саду, але жодна з них не зрівняється з тією пташкою. Червона, мов кров, сяє, наче вогонь, а крильця у неї чорні. Бабуся Невіль розповідала, що індіанці називають її «птахом війни», бо де вона пролетить, там буде війна.

— А, то це ж кардинал! — перебив Ян. — Де ти його бачив?

— Він перелітав з гілки на гілку, а потім сів на наш тіпі.

— Сподіваюсь, ми не воюватимемо. Ото б упіймати кардинала на чучело!

— Я вистрілив із лука, та ні стріли, ні пташки більше не бачив. А то ж була моя найкраща стріла. Вірна смерть.

— Віддаси мені стрілу, якщо я знайду її? — раптом поцікавився Гай.

— З якого дива? І що мені з того?

— А подаруєш смолу для жування?

— Ні.

— То хоч позичиш?

— Гаразд.

— Тримай свою стрілу, — сказав Гай, витягаючи її з розщілини в дереві. — Я бачив, як вона там застрягла.

Ще на зорю не займалося, індіанці в бойовому розфарбуванні вирушили на розвідку. Вони озброїлись луками і стрілами і обережно просувалися вперед, уважно вивчаючи на землі кожен слід та прислухаючись, чи не причаївся десь поблизу ворог.

Воїни безшумно пересувались у мокасинах. Їхні засмаглі тіла мелькали між величезними стовбурами столітніх дерев, а гострі очі впивались у кожен листочок. Принаймні так Ян записав у своєму нотатнику.

І хоч воїни ступали майже нечутно, проте все ж таки сполохали молодого яструба, що спурхнув з верхівки смереки.

Три стріли негайно полетіли в птаха, та марно.

Ян кинув погляд на дерево, з якого злетіла пташка, і вигукнув:

— А я гадаю, то просто відьмина мітла, — сказав Гай.

— Що ти! — заперечив Ян. — Хіба не звідти вилетів яструб?

Ян найкраще з-поміж усіх трьох лазив по деревах. Він скинув головний убір, куртку та штани, поклав на землю зброю і подерся на смереку, не звертаючи уваги на живицю, що виступала прозорими краплями зі щілин кори.

Не встиг Ян зникнути серед нижніх гілок,