Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

воно як, — сказав Ожина. — Дріт зачеплений за кілочок, а кілочок зарито в землю, — ось, дивись! Ми повинні його вирити. Греби кругом нього!

Ліщина знов заходився рити, вигрібаючи передніми лапами пухку сиру землю й ковзаючи кігтями по твердому дереву. Краєм свідомості він розумів, що решта стоїть поруч і чекає. Захекавшись, він скоро мусив зупинитись, і його змінив Срібний. Незабаром Срібного змінив Жостір. Їм пощастило оголити поверхню цього ненависного, гладенького, пахнучого людиною кілочка на довжину кролячого вуха, але він усе ще міцно сидів у землі. Кучма, весь закривавлений, із заплющеними очима, нерухомо лежав на землі. Жостір виткнув голову з виритої ямки і, витерши бруд із писка, сказав:

— Внизу кілочок стає вужчий. Здається, його можна перегризти, але я не можу вчепитися в нього зубами.

— Хай Чашечка спробує, — сказав Ожина. — Він же найменший.

Чашечка кинувся в ямку, і всі чули, як дерево тріщить під його зубами, перетворюючись на скіпки. Та ось він виліз із роздряпаним носом.

— Скіпки поранили мені носа, й там тяжко дихати, але кілочок майже перегризено!

— П’ятий! Лізь у яму! — скомандував Ліщина.

П’ятий пробув у ямці зовсім недовго. Він теж видряпався із закривавленим писком.

— Кілочок розламався надвоє. Земля вже не тримає його! — оголосив він.

Ожина доторкнувся носом до Кучминої голови й легенько штовхнув його. Кучмина голова безсило впала назад.

— Кучмо, — сказав Ожина йому на вухо, — ми вирили кілочок!

Відповіді не було. Кучма все так само не ворушився. Велика муха сіла на одне з його вух. Ожина сердито зігнав її, і вона, дзизкочучи, злетіла в сонячне небо.

— Здається, він загинув, — сказав Ожина. — Я не чую його подиху!

Ліщина припав до землі поруч Ожини й притис свого носа до Кучминих ніздрів, але віяв вітерець і не давав йому розібрати, дихає Кучма чи ні. Лапи його лежали безживно, живіт був ніби плаский і кволий. Ліщина силкувався пригадати все, що будь-коли чув про пастки. Дужий кріль міг скрутити собі в’язи в пастці. Чи, може, гострий кінець дротини розірвав Кучмі дихальне горло?

— Кучмо, — прошепотів Ліщина. — Ми тебе визволили, вставай!

Але Кучма не ворушився. Зненацька Ліщина усвідомив, що коли Кучма справді помер (а чого б іще він лежав мовчки серед грязюки?), то він, Ліщина, повинен мерщій вивести звідси весь загін! От-от мав прийти сюди фермер…

— Моє серце стало серцем одного з Тисячі, бо мій друг перестав сьогодні бігати! — вимовив Ліщина традиційну кролячу клятву, звертаючись до Ожини.

— Ох, краще б це сталося з кимось із нас! — сказав Ожина. — Не знаю, що ми робитимемо без Кучми!

— Ми повинні жити, — відповів Ліщина. — Друзі чекають. Треба змусити їх думати про щось інше!

Він одвернувся од тіла й пошукав очима П’ятого. П’ятого ніде не було видно, але гукати його Ліщина остерігся, бо кролі могли сприйняти це за слабкість і подумати, що їхній ватажок хоче, щоб хтось його втішив. Погляд його впав на Чашечку.

— Чашечко! — грізно заговорив він. — Чом ти досі не втер собі носа, щоб не крапала кров?

— Вибач, Ліщино. А що, Кучма…

— І ще одне! — у відчаї провадив Ліщина, не знаючи, чим забалакати друзів. — Що ти хотів розказати мені про Первоцвіта? Що він звелів П’ятому замовкнути?

— Коли П’ятий прибіг у колонію і сказав нам, що бідолашний Кучма попав у пастку, то Первоцвіт, Суниця й інші тутешні кролі прикинулися, буцімто нічого не чують. Це було безглуздо, бо П’ятий кричав на весь голос, щоб усі чули. А коли ми всі кинулись до виходу й Срібний сказав Первоцвітові: «Звісно, ви йдете з нами?», той просто повернувся до нього спиною. Тоді П’ятий підійшов до Первоцвіта й тихо заговорив до нього. Його слів я не розчув, зате добре чув відповідь Первоцвіта: «Чи на пагорби, чи на Інле — мені байдуже, куди ви підете. Тільки заткни рота!» І вдарив П’ятого, обдер йому вухо.

— Я вб’ю його! — видихнув хрипкий здушений голос у них за спиною. Всі так і підскочили, обернулися на той голос. Кучма підняв голову, спираючись на самі передні лапи й вигнувши спину. Його задні лапи все ще лежали на землі, а на писку, що перетворився на жахливу машкару з крові, піни й землі, жили самі очі. Мовби це був і не кріль, а якийсь лихий демон! Побачивши його такого, кролі не зраділи, не зітхнули полегшено, а тільки нажахано сахнулись, неспроможні мовити слово.

— Я його прикінчу! — повторив Кучма, бризкаючи слиною і ворушачи замурзаними вусами. — Та поможіть мені, хай вам абищо! Зніміть із мене цю смердючу дротину!

Він спробував вивільнитись, але задні ноги не слухались, волочилися по землі. Тоді він упав і поповз, тягнучи по траві дротину з перегризеним кілочком.

Тепер усі гуртом кинулися допомогти пораненому.

— Не чіпайте його! — закричав Ліщина. — Ви ще вб’єте його! Дайте йому відпочити, віддихатись!

— Не треба відпочивати, — через силу мовив Кучма. — Зі мною все гаразд. — І він знову впав і негайно звівся на передні лапи. — От тільки задні лапи чогось не йдуть. Який негідник той Первоцвіт! Я його вб’ю!

— І що це за кролі? — закричав Срібний. — Вони покинули Кучму в біді! Вони боягузи! Чого нам терпіти їх у цій колонії? Виженімо їх! Повбиваймо їх! Захопимо колонію і заживемо в ній самі!

— Так, так! — завторувала решта. — Назад, до колонії! Геть Первоцвіта! Геть їх усіх!

— О емблеєр Фрітх — Фрітх смердючий! — раптом продзвенів із трави пронизливий голос.

Від такого страхітливого блюзнірства гамір миттєво вщух. Кролі почали роззиратися, шукаючи, хто ж це викрикнув прокляття. Тоді з-за кущиків плауна вийшов П’ятий. Очі його горіли божевільним блиском. Він щось бурмотів і гарчав, мов кріль-чаклун,