Читати книгу - "Фіолетові діти"

Єдине, що в мені, мабуть, було — то потаємність. І ще, це вже без жартів, — я була впертою.

Та зараз мене не дуже тішить думка, що потрібно буде влізати в чиєсь приватне життя зі своїми дурними запитаннями.

Щоб відволіктися від неприємних роздумів, прислухаюся до дерев і будинків. У незнайомому місті вони багато чого можуть розповісти. На них залишаються відбитки людських емоцій — страхів, надій, любові та розчарувань.

Цей район мені не дуже подобається.

Тихо.

Сіро.

Безнадійно.

Замерзлі дерева хитаються, біліють віттям, безпорадно впиваються в небо голими кігтиками гілочок. Немовби хочуть зачепитися за свинцеву низьку небесну твердь, щоб не впасти.

Оглядаю адресу на папірці, а потім сірий дев’ятиповерховий будинок. Здається, знайшла. Будинок має втомлений вигляд. На ньому ще слабенько відчуваються мізерні рештки ентузіазму, і, як згадка про ті далекі часи молодості, біля під’їзду чорніє мозаїка. На ній зображено молодого чоловіка з класичним соцреалістично усміхненим лицем і якоюсь робітничою байдою в руках (мабуть, сталевар). Але мозаїка місцями осипалася, і зверху її вже розписано зухвалим графіті яскраво-лілового кольору. YOYO[14] — по філософському сповіщає напис. Чи то грайливо, запрошуючи до забави, чи то зовсім навпаки — позбавляючи останньої надії.

У під’їзді під самою стелею жевріє лампочка, одягнута в решітку та павутиння. Хоч вона й увімкнута серед білого дня, тут усе одно майже сутінки. Кнопка ліфту пропалена цигаркою. Натискаю на шершаву чорну поверхню. Ліфт усе ж таки вдається викликати. Він спочатку по-старечому крехтить десь там, зверху, у безодні шахти, потім його стогін наближається, і він з гуркотом зупиняється. Заходжу, натискаю кнопку п’ять, судячи за все, саме там розташована потрібна мені квартира.

П’ятий поверх.

Гіркуватий запах кави, сирості та пилу.

У довгому, як кишка, коридорі знаходжу потрібну квартиру. Двері старі, обтягнуті чорним дерматином. Натискаю на дзвоник. За дверима спочатку тихо. Потім чується шурхотіння, і двері відчиняються. З порогу на мене підозріло дивиться дівчина з дикуватим поєднанням яскраво-червоного фарбованого волосся і кислотно-зеленого халата.

— Вам чого? — не дуже привітно запитує вона і одночасно зав’язує халат поясом.

— Вибачте, я шукаю Ангеліну, — я ще раз звіряюся з папірцем, — Ангеліну Іванівну. Вона тут мешкає?

— Так. А вона вам навіщо? — дівчина уважно дивиться кудись трохи вище моєї голови та прищурює очі.

— Вибачте, я приїхала здалеку і дуже б хотіла поговорити з нею, — пробую говорити спокійно та впевнено. Мене від химерного вигляду та незвичного погляду дівчини пробирає холодком.

— Її зараз немає. А ви хто? Її учениця? — переводить погляд спочатку на мого лоба, а потім на обличчя. Очі — холодні, ледь-ледь зеленуваті.

— Мене звуть Дарина. А як мені знайти Ангеліну Іванівну? Коли вона буде? — мене вже пробирає не тільки холодок, а й легкий відчай. Невже всі мої зусилля марні?

— Розумієте, — дівчина прикушує губу, очі трохи м’якшають — вона в лікарні…

Мабуть, у мене такий розпачливий вигляд, що на її обличчі з’являється співчуття, і вона прочиняє двері ширше:

— Ви кажете, що ви здалеку? Тоді проходьте, не стійте, — жестом запрошує до оселі.

У мене виникає дивне відчуття: мені здається, що мене запрошують не до звичайної квартири, а, як мінімум, до загадкової кролячої нори, і я, зробивши крок уперед, потраплю до нового непередбачуваного світу. Та все ж таки я заходжу до вузького передпокою, захаращеного шафками, взуттям та книгами. Потім прямую за господинею до кухні.

Теракотові шпалери в золотий візерунок.

Запах кави та індійських паличок-пахощів.

Червона жаба з рубіновими очима на холодильнику.

На скляній півкулі білої люстри, звисаючи над столом, на ниточках висять паперові журавлики. Це, здається, має назву оригамі. Таке японське мистецтво. Вони похитуються, крутяться у повітрі. Червоні і чорні — по парі кожного кольору.

— Сідайте, — каже дівчина.

Я слухняно сідаю, протискаючись на кухонний «куточок» біля столу. Вона ставить чайника на плиту, та вовтузиться з сірниками. Повертається до мене:

— Мене звати Світлана, — посміхається своїми прозоро-зеленими, як замерзлий ставок, очима та поправляє червоне пасмо волосся, — вибач, можна ж на ти?

— Звичайно, — усміхаюсь у відповідь.

Світлана мружить очі і знову придивляється до мене:

— Твоє обличчя мені знайоме. Ми зустрічалися?

Заперечливо хитаю головою:

— Ні, не зустрічалися.

Вона з несподіваним теплом в очах задумливо протягує:

— Дивно…

Я роззираюся. Тут багато книжок, навіть на кухні. На холодильнику, на столі, на табуреті. Чого тільки немає: і «Трипільська культура», і «Астральні подорожі», і навіть Юнг — «Таїнство возз’єднання».

Біля мене на столі поряд із сільничкою та недопитою чашкою молока лежить розгорнений зошит. На одній сторінці намальований зодіак, весь вкритий незрозумілими надписами та астрологічними знаками, поряд коло, розділене на вісім частин із намальованими місячними фазами. На другій щось написано. Я обережно заглядаю:

Хто пізнає таємниці календарів, той пізнає таємницю життя та смерті й оволодіє таємною магією. Се Лена сидить біля озера і плаче за загубленим Іванком. Завітайте на свято Цукімі[15] й у відблисках палаючої осені згадайте про втрачену Трою.

Красиво… Але геть нічого не зрозуміло.

— Кави? — запитує Світлана, і я здригаюся. Щось я стала нервовою…. Та вона не звертає на це уваги, навіть не хоче від мене