Читати книгу - "Варан"

Зате вежа не змінилась анітрохи – помешканню мага було байдуже про сезон і міжсезоння, воно все так само дивилось у небо, і на дах його саме спускалася осяйно-біла, до болю в очах, і дуже велика крилама.

Варан опустив очі й часто закліпав. Піддонцю не випадає так довго дивитись на небо, хоч три пари окулярів надінь. І чи йому не однаково, хто і з чим провідав сьогодні Імператорського мага? Хоча крилама точно не княжа. Тутешню пташню він бачив: чотири пташки поменше, для патрулювання, і одна велика для посланців, але в тієї великої порода попсована – крила з чорним маховим пір’ям…

Значить, до мага прибув гість зі столиці. І мова піде, певніше, про скриню з підробленими грішми…

Варана трохи морозило – він не спав ніч і, що найгірше, з учорашнього дня нічого не їв. На світанку його відведели на причал; тут працювали деякі знайомі піддонці – ворушили розкладену під сонцем морську траву, згрібали сушник, лагодили причальні дошки. Від них Варан дізнався, що батько на гвинті був тут учора ввечері, розпитував про сина, навіть ходив до старости причалу, але нічого не дізнався й нічого не домігся. Обіцяв піднятись другого дня пополудні.

– Він гвинт недокручує, – з осудом сказав молодий робітник, імені якого Варан не пам’ятав. – Ледве чіпляється, з останніх сил… Причальники кажуть – нема доброго накруту, квапиться занадто. Отак він колись налигнеться, і нам причал зламає і машину до Шуу розіб’є, от згадаєте мої слова…

Невдовзі по тому ледве не сталася бійка. Робітник щиро не розумів, що він такого сказав; Варана відтягли, опритомнили грубими словами й веліли сидіти тихо, поки не підніметься гвинт. Поїсти не припросили – слава Імператору, на пристані знайшлася бочка з водою й кварта на ланцюгу…

Варан, якому давно набридла пристань з її лабіринтом смердючих нір, тісними коморами й бундючними причальниками, не став дожидати гвинта. Однаково батько піднімається не «пополудні», а найраніше ввечері: навіть при половинному накруті пружину так швидко не запустити… Варан ретельно поновив шар кіптяви на своїх окулярах і рушив у світ горні, під сонце.

Кам’яна дорога піднімалась на пагорб і пірнала вниз, ховаючись із ока. Здавалось, вона іде просто за небокрай. Варан наполовину опустив повіки; приємно було уявляти, що мандруєш. Що можна йти і йти, від сходу до заходу сонця, і радіти з того, що дорозі нема краю…

Він пройшов сотню кроків. Зупинився на пагорбі. Тепер перед ним простерся край світу – пелена хмар унизу. Дорога спускалась униз і вривалася там, де над самою прірвою бовтався і курів загашений сигнальний ліхтар.

А може, стрибнути, подумав Варан ні сіло ні впало. Відштовхнутися від краю – і як у море… Простромити навиліт хмари. Побачити на мить залите дощем піддоння. І навіки позбутись усіх розчарувань…

Він злякався власних думок. Імовірно, позначались голод і недосипання, і ще те, що він ніяк не міг зважитись і наблизитись до жител справжніх горні. Сезон зрівнює, зате міжсезоння нагадує про безодню між верхнім і нижнім світом. Ніла – наполовину горні, а значить, усе, що відбулося влітку, – змійсихи, печери, запах сухих водоростей – наснилось Варану. Винен сезон – навіює дивні сни…

Червоно-жовте крило метелика, придавлене черепком глиняної вази, стріпувало на вітрі, мов живе. Варан, не думаючи, підняв черепок і взяв крило в руки. Долоні вкрилися пилком, пилок злетів яскравою хмаринкою, що в ту ж мить розпливлась і розтанула. Крило залишилося в руках у Варана сірою, де-не-де прозорою ганчірочкою.

Він випустив крило, і воно майнуло в повітря майже врочисто, майже красиво – в останній лет…

Варан витер руки об жмутик бурої трави-бархатки, що невідомо як збереглася в щілині під каменем. Може, вигадати яку-небудь відмовку? Адже він, Варан, є носієм таємниці і – що дуже придасться – нікому не обіцяв берегти її. Він літав перше на криламі, а потім на пластуні, він слухав розповіді Імператорського мага, він знайшов тайник і ледве врятувався від сторожа-заклинання… (У цьому місці роздумів Варана сіпонуло. Це ж треба, яка гидота – «ти мрець»…)

Кепсько й неприродно буде, якщо він, Варан, провівши майже весь день наверху без діла, не спробує розшукати Нілу й розповісти їй останні новини. Він зітхнув, іще раз обтрусив долоні, витер сльози, що текли з очей, незважаючи на окуляри, і рушив до серця острова – будинків, складених у прадавні часи з великих і дрібних камінних брил.

* * *

Нема нікого гіршого за слуг, що живуть наверху, – так колись казав батько. Варану рідко доводилося здибуватися з цим поріддям, але кожна така зустріч вкотре потверджувала батькову правду. Я з діда-прадіда горні, читалося на лобі в кожного з них. Те, що я виношу нічники за князівським небожем, і батько мій виносив, і дід виносив, – не має значення. Я виріс під сонцем, і ти, що ховаєш очі за темними скельцями, не смієш дивитись мені в обличчя, як не смієш поглянути на світило, що виплекало мене…

– Іди геть, піддонцю, або я покличу варту!

– Що ти тут робиш, жабо? У Кишку захотів?

– Я шукаю дівчину на ім’я Ніла, – знай повторював Варан. – Вона служить у палаці…

– Ідіот! Ти думаєш, тебе хтось підпустить близько до палацу? Війся у своє піддоння!

Перед воротами палацу розміщувався резервуар із водою, там плавали солонухи – дві штуки. Варан підкрався ближче; рибини – і велика, і маленька – були напрочуд потворні. Безформні тіла їхні вкривала кірка солі; солонухи були чи не найціннішим княжим добром, тому що мали властивість перетворювати морську воду на чистісіньку прісну – приблизно склянку на день. Батькові теперішнього князя подарували їх мало не за сто років до Варанового народження, і відтоді жоден рибалка й жоден мандрівник не могли помножити скарб, ба більше, ніхто не знав достоту, де такі риби водяться. Піддонці потихеньку раділи цьому – невідомо, як склались би стосунки верхніх і нижніх княжих підданців, якби верхні добували прісну воду без допомоги водозбірень нижніх…

До воріт палацу вів горбатий місток, красиво відбивався в круглому озерці.

– Гей, ти! – вартівник біля воріт навіщось підняв спис. – Ану, відійди!

І Варан чимскоріше відійшов. З його щастям-бо – обвинуватять у замаху на життя дорогоцінних риб і повісять із віддихом полегші: нарешті!

У животі бурчало все наполегливіше. Варан повернувся на пристань, зарився в купу сушнику й проспав до заходу сонця – поки його не розбудили, струсонувши за плече. Той, хто розбуркав, був батько – гарячково-веселий, незвично