Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли фронт наблизився настільки, що вже чути було вночі вистріли далекобійної артилерії, почалась евакуація летовища. Спочатку відлетіли справні літаки. Решту розбирали на частини, пакували та разом з обладнанням відправляли залізницею. Запасні деталі вантажили на транспортні літаки, а обладнання — на залізничні платформи. Ми допомагали при цих роботах. Коли все було завантажено, наші майстри і весь персонал летовища виїхали з тим добром. Залишилося близько десяти німців, які мали висадити в повітря анґари і майстерні. Чому залишили і нас, наш офіцер нам так і не зміг пояснити. Може, і сам не знав. Згодом появилася фронтова польова жандармерія, але на летовищі не зупинялася, бо знала, що згодом усе буде знищено.
Вже появився перший сніг. Докучали тумани, вологість і холод. Казарми не огрівалися. Хлопці десь знайшли металічну бочку, доробили димар і почали палити дровами вдень і вночі. Встановили постійне чергування. Офіцер не заперечував, сам приходив грітися, а то й ночував з нами. Їжа — сухі харчі, дехто щось варив на бочці. Кожний день офіцер ходив у штаб за завданням. Поступила команда вивозити з бункерів у лісі ящики з гарматними стрільнами та лентами до скорострілів і складати їх біля смуги посадки літаків. Потім, якщо була погода, все це вантажили на літаки. До нас прикріпили комірника,
який знав, де замасковані бункери, відкривав їх, а ми два-три кілометри шнурками перетягали ящики. Уже і вдень чути було кулеметні постріли, а тої амуніції в лісі була тьма-тьмуща. Комірник казав, що всього не встигнуть вивезти, тому прийдеться знищити.
Під час одного з обідів на мотоциклах приїхали озброєні фельджандарми. Всіх нас вивели з казарм, оточили і почали виясняти, хто вкрав радіопередавач. Коли довідались, що ми чужоземці, питають, хто перекладач. А я зі страху мовчу. Німець ще раз питає, і тут хтось показав на мене. Жандарм розмахнувся і так ударив мене в лице, що я опинився на землі. Більше бити не став. Почався допит. Одне запитання — хто вкрав радіопередавач? Я йому пояснював, що ми возимо гарматні стрільна, всі працюємо разом, і ніхто не мав ні часу, ні можливости кудись піти. Тут прийшов комірник і теж накинувся на нас, чому не вийшли на роботу. Я старався пояснити причину. Комірник підтвердив жандармам мої пояснення. На роботу повели нас під охороною. Ввечері після роботи загнали нас у басейн (вода була спущена) глибиною один-два метри. Наверху поставили охорону і далі продовжили допит. Тут знову допоміг нам заступник начальника штабу, який проходив мимо та побачив нас під охороною жандармів. Вияснив причину, чому нас там держать. Я пояснив і додав, що комірник може це підтвердити. Вислухавши нас, він кудись пішов. Ми вже думали, що будемо ночувати в басейні. Просили дозволити взяти коци з казарми, але нам відмовили. Видно, ситуація наша була складна: прифронтова зона, іноземці, пропажа радіопередавача. Вже зовсім стемніло, коли прийшов посланець зі штабу і попросив старшого з охорони піти з ним. І тут появляються заступник начальника летовища, старший жандарм і наш офіцер. Витягнули мене з басейну і знову повторили ту саму процедуру допиту й пояснень. Усі троє поговорили між собою і врешті дали команду виходити з басейну, вишикуватися в колону та йти в казарми. Жандарми посідали на мотоцикли й поїхали. Заступник начальника сказав нам, що ми народилися в сорочках. Небезпека була ближче, ніж ми могли собі уявити. Виявилося, що ту радіостацію запеленгували в нашому квадраті, а там з німецьких частин були тільки ми. Тому було прийнято рішення знайти й ліквідувати — такі закони прифронтової зони. З того часу наш офіцер постійно був з нами.
Погода погіршилася. Фронт був десь за 10 кілометрів від нас. Літаки вже не літали, тож стрільна не вантажили. Ми терміново почали вивчати матеріяльну частину і обслугу панцерфаустів. Заняття вів підофіцер військової фронтової частини. Я, як перекладач, мусив бути завжди біля нього. Вчилися розбирати, збирати, заряджати панцерфаусти. Конструкція була дуже простою, і хлопці моментально її засвоїли. Стріляти не давали, бо економили патрони. Наставник вчив, причому декілька разів наголошував, що головне, щоб трубу викидних газів не прикладати до рамена, бо газами і вогнем його вирве. Один день дали нам «побавитися» цими патронами, а на другий день досвіта дванадцять
Юнаків повели на танконебезпечні місця, де були вириті одномісні окопи. Хлопці одержали по одному зарядженому панцерфаусту і зайняли місця в окопах. Вони просили ще по одній головці до фаустпатрона, але підофіцер, а тепер він був нашим керівником, сказав: «Щоб ви встигли хоч раз вистрілити… І то буде добре». Ми допитувалися, чому не дають зброї. Відповідь була страшною: «Не встигнете нею скористатися». Коли з позиції поверталися назад до казарм, а це — три-чотири кілометри, унтерофіцер по секрету пояснив мені, що якщо Юнак не влучить у танк, то останній його «пропрасує» гусеницями. Так ми стали смертниками, офіційно — «панцерєґерами» (мисливцями за танками).
Унтерофіцер приходив до нас досвіта, і ми виводили хлопців на позиції, в обід вели заміну і десь близько 6-7 години вечора повертали в казарми. Наш офіцер залишався з тими, які відпочивали. Помагав варити сніданок, обід, вечерю. Так ми відсвяткували Різдвяні Свята. З Комітету Українських Жінок (станиця їх була в Любені) принесли кутю без меду, горіхів і родзинок, а ще й печиво. Ми їм розповіли, що стали «мисливцями за танками». Вони перелякались і пообіцяли відразу це передати проф. З.Зеленому. Але його ми вже не дочекалися, бо після свят почався наступ совєтів. У тій суматосі десь зник унтерофіцер, а наш офіцер з ранку пішов у штаб. Юнаки покинули позиції і прибігли з панцерфаустами. Чути було не тільки кулеметні, а й постріли з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх», після закриття браузера.