Читати книгу - "Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун"

нездійсненну мрію, Данило Слуп штурхнув носком черевика в тюк із золотом і запитав:

— Скільки, по-вашому, сеньйоре Вертес, його тут є? Коли рахувати в доларах, у фунтах, у марках, у франках, у лірах і сентаво?

Вертес ліниво знизав плечима й промурмотів крізь зуби:

— І що за охота лічити чужі гроші? В усякому разі я думаю, що у сейфах державних банків деяких бананових республік золота менше, ніж у цьому тюку.

— Доводилося вам раніше, сеньйоре Вертес, бачити такі купи золота?

— Доводилося й не такі.

Вертес і не збрехав, і не сказав правди. Його відповідь можна було розуміти по-різному: “доводилося, тільки не такі великі” або: “доводилося, тільки значно більші”. Слуп здивовано глянув на нього з-під кошлатих брів і, щоб не осоромитись, поспішив запевнити:

— І я теж, і я теж!

Хоча, як по правді сказати, ще зовсім недавно жменя вибитих золотих зубів вважалася ним чимось на зразок легендарних скарбів східних царів, а коли при ньому розповідали про гори золота, він у душі не дуже йняв віри.

Було вже казано про те, що Вертес зневажав Слупа так само щиро, як Слуп ненавидів Вертеса. Але, залишившись удвох при однакових грошах, виконуючи одну й ту ж саму місію, вони почували коли не симпатію один до одного, то якусь тактовну терплячість. Бундючному Вертесу почало навіть здаватися, що Слуп запобігає перед ним, і він відповідав Слупові не так стримано, навіть з нотками якоїсь душевності. Що б там хто казав про них, але вони були, є і залишаться колегами з молодих-юних років і аж до того дня, доки смерті не набридне служити в них на побігеньках і вона спересердя не махне косою по їхніх горлянках.

Коли вони обійшли пустельну як ніколи “Менхасетту” (без чого, власне кажучи, можна було обійтися), Данило Слуп запросив Хуана Вертеса до своєї каюти. До того Вертес ніколи не був у каюті Слупа, і йому чомусь здавалося, що із каюти його мусить обов’язково відгонити вовчим лігвом чи ведмежим барлогом. Але, переступивши поріг Слупової оселі, Вертес мусив зізнатися сам собі, що він глибоко помилявся. Каюта в Слупа була якщо не затишна, то в усякому разі чиста і охайна. Іронічний погляд Вертеса помітив на стінці над ліжком зображення Ісуса Христа, й Слупові маленькі очиці перехопили цю іронію.

З почуттям доброти Данило пояснив:

— Знаєте, не вірю, але про всяк випадок нехай висить. От, припустімо, ви пливете на великому лайнері через океан. Лайнер цей, прошу вас, такий, що не тоне. Сам він не тоне ні від шторму, ні від, вибачаюсь, торпеди. Й іти на дно ви, звичайно, не збираєтесь, бо коли б ви знали, що у вас є така можливість, ви, прошу вас, нізащо не сіли б на тамтой лайнер. Але ви у себе в каюті застаєте рятувальний пояс. Розумієте, про всяк випадок. І коли б у вас той пояс раптом забрали, ви б почували себе вже неспокійно. З одного боку, візьміть: що вам той пояс допоможе? Коли ви вже, прошу вас, опинитесь у воді, то є він у вас чи немає його — вас гарненько до пояса обстрижуть акули. А коли господь у своїй благодаті, прошу вас, на тую хвилинку кудись одведе акул, то ви однаково через кілька годин у воді закоцюбнете. Проте мусить же статися і так, що вас, прошу, знайдуть, і тоді, значить, врятують, і ви через кілька хвилин будете переодягнені в сухе, сидіти в кают-компанії і пити з капітаном віскі. Так і цей Ісусик. Може, він є, може, його немає, але він мені не заважає, хай собі висить, може, коли в пригоді стане.

— Бога немає, — переконливо засопів Вертес.

Він був глибоким атеїстом і мав для цього всі підстави. Давно минули ті часи, коли Вертес боявся бога і божої кари. Згодом він переконався, що коли б бог насправді був і коли б він був найтерплячіший, найлагідніший дідуган у всесвіті, він однаково б не стерпів у тому ж таки всесвіті існування раба свого на ім’я Хуана Вертеса і знайшов би, в який спосіб відкликати цього раба на небо для індивідуальної розмови. Але бог зносив, і Вертес поступово прийшов до впевненості, що так терпіти може лише порожнеча.

Тому Вертес ще раз наголосив:

— Бога немає, — і, помовчавши, додав: — Ви там щось про віскі розповідали…

— Ага, ага, — спохватився Слуп і дістав пляшку. — Прошу, прошу. На жаль, немає содової…

— Я зневажаю людей, які п’ють віскі заради содової, — тоном комплімента сказав Вертес.

Слуп тим часом професійно вправним рухом відкоркував пляшку й замріяно сказав:

— Знаю, знаю, є такі, що взагалі не визнають содової. Це хто як любить. Один каже: сода-віскі, інший — віскі-сода, третій — сода-сода-сода-віскі, ну, а вже четвертий обов’язково — віскі-віскі-віскі і ніякої тобі соди, щоб смаку не псувати. Таких я поважаю найбільше. В мене ж колись власний бар був, прошу вас.

— А коли ви заробите у сеньйора Живокіста відповідну суму, ви знову зорганізуєте бар? — знічев’я поцікавився Вертес.

У цьому запитанні бриніла неприхована зневага, але Слуп удав, що не помічає цієї зневаги, й залишився гостинний та ввічливий.

— Гай-гай, що там, прошу вас, загадувати наперед? Я поки свого шефа не збираюся міняти. З ним, як-не-як, спокійніше, за його спиною безпечно, як за кам’яною стіною. Служба неважка, а грошики кап та кап собі до кишені, і ніякого клопоту. А коли я власний бар мав, то хіба ж так було, прошу вас? Всюди сам, всюди сам, і ніхто тобі не тільки не допоможе, навпаки, кожен норовить тебе обдурити, обдерти, як липку, злупити, як з рідного тата, прошу вас.

Вертес не дуже уважно слухав його і переливав ретельно віскі з пляшки собі у черево. Слуп рвучко перехиляв маленькі чарочки, але не часто, більше розмовляв, а по кожній чарці морщив носа, щоб довести цим, що віскі міцне й добре. Так він звик робити ще в своєму барі.

Коли