Читати книгу - "Комісар Мегре і Кіціус, Валерій Павлович Лапікура"

мішка до багажника покласти, а вже сп… спіонерили, одне слово. Кричав, що у нас не гараж цека, а колгоспна автобаза. Ні, він дядько порядний, коли треба — останнім поділиться, але дуже не любить, як без дозволу беруть. Ніхто не признався, то він і побіг на склад по мішок… Ще запитання будуть, чи можна вже йти?

— Та либонь одне: якщо ми вашого порядного дядька викличемо, він теж інструкціями прикриватиметься?

— Не думаю, що рогом упреться. Ви йому тільки все прямо кажіть, без натяків. А до речі, товаришу капітан, якщо не секрет, кого все ж таки вбили?

— Людину. Звичайну людину, яких мільйони. Ну, може щодо мільйонів я перегнув, але таких, як убитий, у нас у Союзі чимало.

— Молодий?

— Років тридцять.

— Ще б жить і жить…

На цьому мій індивідуальний, винятково особистий і неповторний внесок у розслідування справи Кіціуса закінчився. Хоч як мені свербіло довести його до кінця, але інстинкт самозбереження підказував, що старших часом треба слухатися. І я зібрав у великий оберемок здобуту інформацію і пішов з нею до Старого. Підполковник звелів мені детально переповісти всю розмову з диспетчером, а потім зауважив:

— Кажеш, його дядько у Савура воював? Так то не зовсім бандерівці, то Поліська Січ, так вони себе називали.

— А яка різниця? Кузнєцова ж вони вбили, я про це ще у школі читав.

— Ото ж бо й воно, Олексо, що у школі. Як та книжка називалася?

— Чекайте, зараз пригадаю… не так, як потім: «Це було під Ровно».

— Правильно. От у цій книжці Медведєв написав, що Миколу Кузнєцова вбили люди Савура. А коли після смерті полковника Медведєва книжку переназвали «Сильні духом», то там про це вже напряму не стверджувалося, а якимись дивними натяками.

— А чого це раптом?

— Я з волинськими «січовиками» особисто не здибався. Але наші ветерани казали, що у них, у савурівців, із медведєвським загоном якась секретна угода була. Одне слово, не чіпали вони одне одного. От воно й не ліпилося купи — щодо вбивства Кузнецова.

— Цікава історія, товаришу підполковник.

— В історії багато цікавого, Сирота. Але для тебе краще дати їй спокій і ловити далі простих радянських злочинців. Довше проживеш.

Капітана з автоінспекції підполковник допитав того ж вечора, бо, на щастя, той чергував не на якомусь там КПП, а тут-таки, в Управі.

Справді, того вечора родич зі спецавтобази був у нього на дні народження, майже не пив, та власне, і всі так — вранці ж на роботу. А швагрові — особливо, треба ж було до дев'ятої гнати на Бориспіль, — дружину хазяїна з літака зустріти. Ну, прийняли більше для настрою, побалакали, поспівали, родич ночувати залишився, а вранці вдвох підійшли до будинку, де машина у дворі ночувала. Швагро його ще й до роботи підкинув, бо по дорозі… що ще? Все, здається. Вночі з дому не виходили, навіть покурити — диміли на балконі. На автобазу справді дзвонили, аби диспетчера розбудити. Так і сказали йому: не спи, замерзнеш. Проспівали у трубку два куплети про рушник, постукали гранчаком по мікрофону… та й пішли спати. Коли це було? Максимум о пів на другу, бо о п'ятій тридцять треба вже бути на ногах. Чого це — не виспалися? Ми напередодні зранку подрімали, поки жінки наші обід готували. Вихідні ж були… Що швагро завтра робить? Відгул у нього. Чи можна його в Управу запросити для консультації з приводу однієї дорожньо-транспортної проблеми? Напівофіційно, щоб на роботі зайве не питалися? Ну, раз треба, то треба. Коли йому підійти? З самого ранку, то й з самого ранку.

Про те, чим світить швагрові участь у напівофіційній консультації, капітан не запитував. Вочевидь, із делікатності.

Водій — акуратний чолов'яга, на вигляд ровесник Старого — не став розводитися на тему, яка у нього робота і скільки років йому снилася наша дорожньо-транспортна проблема. Він з'явився без хвилини запізнення, чемно привітався і запитав, чим може бути корисний. Допит під протокол вів Старий. І не тому, що прагнув чужих лаврів — своїх вистачало на весь відділ. Він прикривав мене. Точніше, підставлявся замість мене. А я лише сидів тихенько у куточку і старанно записував їхній діалог.

— Одразу вибачайте, але ви нам корисні не стільки, як експерт, скоріше — як свідок. І звичайно, не по ДТП, а по серйозній кримінальній справі. А родича використали як посередника, бо не хотіли зайвих розмов на вашій автобазі.

— А то ви добре зробили, спасибі. Шарашка у нас, самі знаєте, яка. Є порядний народ, а є й такий, що на ходу тобі колеса повідкручує. І нахабно брехатиме, що так і було.

— Тоді розпишіться щодо попередження про відповідальність за неправдиві свідчення. А потім перейдемо до суті справи.

— Розписатися не проблема. Але правдивість моїх свідчень ви, либонь, уже через швагра перевірили.

— Відчуваю, шановний, що ми з вами знайдемо спільну мову.

— А я що? Я так, як до мене. Хотів би уточнити: ви мене тільки на свідка міряєте, чи, боронь Боже?…

— Виключно на свідка. В усякому разі — по тому факту, що нас цікавить.

— Це про ту ніч, коли я у сестри ночував?

— Що, родич таки проляпався?

— Та ні, товаришу підполковник. У мене на ту ніч передчуття паскудне. Ото знаєте — часом на нерегульованому перехресті проскочиш спокійненько, а часом щось стримує: гальмуй! І точно — як не пішохід під колеса впреться, так напереріз якесь одоробло вискочить. А спитай, чого гальмонув? Сам не знаю. Передчуття…

— В нашому ділі передчуття теж штука непогана, особливо для молоді. А для нас, старих, все ж таки краще задокументоване алібі. Воно у вас є, і не тільки тому, що родичі і сусіди підтвердили. Вас Платон Майборода врятував.

— Чекайте, це той, що композитор? Так його сто років не бачив.

— Ну, не він особисто, а його пісня про рушник.