Читати книгу - "На дикому Заході, Фрідріх Герштеккер"

мабуть, там стільки справ, що він ніяк не може вчасно повернутися.

— Шкода, якщо він не приїде, — зітхнула молодша міс Смаєрс. — Я так чекала сьогоднішньої проповіді.

Прибульці здоровкалися одне з одним, весело гомоніли, жінки зацікавлено роздивлялися вбрання кожного нового гостя, і ніхто й не помітив, що містер Раусон справді приїхав і стояв між ними, приязно вітаючись.

Але який він мав вигляд! Обличчя бліде, щоки позападали, під очима синці, голос тремтів, ліва рука схована під курткою.

— Містере Раусоне! — вигукнули жінки майже в один голос, коли він переступив поріг. — Ви хворі? Що з вами? Ви бліді, як мрець!

— Ви таки справді хворі! — сказала місіс Робертс. — Чи щось сталося?

— Ні… нічого не сталося. Дякую вам, — приязно всміхаючись, відповів проповідник. — Щиро дякую за ваше співчуття, мої шановні приятельки й сестри. Я просто дуже стомився. Я оце був у поселенців на півночі Арканзасу н цілу ніч їхав, щоб дотримати свого слова та вчасно бути тут. І, мабуть, надто зморився.

Він підійшов до Маріон і подав їй праву руку. Дівчина помітила, що ліва рука його схована, і стурбовано спитала, чи він, бува, не поранений.

— То дрібниці, — відповів проповідник. — Учора ввечері мій кінь спіткнувся об гілляку, що лежала впоперек дороги, я впав, ударився об стовбур і обдер руку. Подряпина невелика, я спершу й не помітив нічого. Але вночі йшов дощ, рука напухла й тепер трохи отерпла. Проте вона швидко загоїться.

— Хоч би ви її не застудили, — злякано сказала місіс Робертс. — Вітер такий вогкий і холодний.

— Не турбуйтесь за мене, — ласкаво відповів проповідник і потиснув їй руку. — Я служу господові, а на такій службі не можна шкодувати себе.

Дарма вмовляли його жінки відкласти моління: він стояв на своєму. Нарешті між двома шовковицями поставлено невеликого столика, і невдовзі проповідник викрикував уже різким голосом у чисте блакитне небо молитви й хвалу господу. Він не почервонів, коли крізь густе листя пробився сонячний промінь і жінки поблизу зашепотіли, що навколо голови в проповідника світиться сяйво. Губи йому не здригнулися, коли він вимолював у Всевишнього прощення собі й своїм слухачам. Голос йому не затремтів, коли він благословляв молільників. Тільки раз, коли всі стояли навколішки, його пойняв раптовий страх, і він на хвилю затнувся. Бо високо-високо над верхів'ями дубів він побачив чотирьох орлів-стерв'ятників. Він знав, куди вони летять, жадібно витягаючи шиї. Але опанував себе і разом з усіма заспівав «алілуя»; і поки громада виводила знайому мелодію, він набирався сили, щоб докінчити моління.

Тим часом не всі поселенці, що приїхали до Малінса, молились разом з Раусоном. Невеликий гурт розташувався кроків за півтораста від зборища. Серед них були Баренс, крамар Гардфорд, Робертс і Вілсон, молодий поселенець з тієї самої річки, але з другого берега. Вони щойно замовкли, бо Раусон так волав до бога, що аж їм було чути.

— І до чого оте скигління, — мовив нарешті Вілсон. — Вічно він читає мораль і направляє на правдивий шлях. Мені вже все це остогидло.

— А мені, думаєте, не остогидло? Завжди він торочить про царство небесне. А хто знає до пуття, що воно таке? — докинув і собі Робертс.

— Я думаю, що навіть той святенник, який так побожно закочує очі, не покаже нам дороги до нього, — мовив Баренс. — Не подобається він мені.

— Моя жінка схибнулась на ньому, — пожалівся Робертс. — Учора ввечері заявила, що він святий; мовляв, їй на серце спадає добро і благодать, коли він заходить до хати.

— Хай нас бог милує! — злякано вигукнув Баренс. — Так у нього скоро й крила виростуть, і він літатиме по деревах та їстиме манну небесну.

— Гляньте, як сьогодні по обіді стерв'ятники розліталися, — сказав Вілсон. — Це вже двадцять третій летить на захід, відколи я тут лежу.

— Начебто проповідь кінчається, — зрадів крамар, що мовчки дослухався до їхньої розмови. — Це вже остання пісня — я її знаю.

— Хвалити бога, справді скінчилася, — мовив Вілсон. — Сьогодні Раусон швидко впорався.

— У нього чогось дуже поганий вигляд, — сказав Робертс. — Я аж злякався, як здибав його край поля.

— Край поля? А я думав, що він приїхав згори, з північних селищ, — озвався Вілсон.

— Ну, він міг звідти й приїхати, — сказав Баренс. — Якщо він за три милі звідси звернув праворуч, щоб обминути багнисті місця, то десь приблизно край поля й повинен був вийти.

Коли проповідь закінчилась, усі заворушилися.

— Вже пізно, люди добрі, — сказав Сміт, що мав славу дуже побожного. — Сонце заходить, а мені ще стільки миль їхати. Вілсоне, ви зі мною?

— Цього разу ні, — відповів той. Я пообіцяв Баренсові, що проведу його додому, він хоче мені розповісти за пригоду, яка сталася з ним цього тижня.

— Боже милостивий, що з тим чоловіком таке! — вигукнув раптом Баренс.

Він вражено втупився в молодого хлопця, що ту мить вийшов з гущавини й прямував до них. Хлопець дивився поперед себе виряченими очима і був такий смертельно блідий та наляканий, що жінки позадкували від нього, а Вілсон скочив на ноги й крикнув:

— Голвею, чи ви збожеволіли, що серед білого дня ходите, як сновида, й лякаєте людей. Що сталося?

— Сталося страшне, — простогнав юнак. — Страшне. Там, у старій хатині над річкою…

— Ну, що там? — . спитало зразу десятеро голосів.

— Дайте я спершу віддихаюсь. Там, у старій хатині… лежить… мені аж моторошно стає, як я згадаю про те… лежить індіянка.

— Алапага? Асоваумова жінка? О, який жах! — загукали з усіх боків. — Як ви її знайшли? Що ж сталося?

— Вам треба самим поглянути, і негайно ж. Не можна нізащо залишати там тіла на ніч. Вовки вдень іще бояться заходити до людського житла, але як тільки стемніє — а сонце вже зовсім сідає, — вони посмілішають і роздеруть її.

— Де Асоваум? — спитав Робертс. — Може, він уже пішов по сліду вбивці?