Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

до самого дна. Нечай пірнав з розплющеними очима і бачив, як на піщаному дні ворушаться бурі водорості.

Це дно ледь відбивало денне світло. Вода пружно виштовхувала плавця, і він, розкинувши руки, кілька хвилин, втішаючись польотом, плив стилем батерфляй, а потім уже переходив на спокійний розмірений брас. Поспішати не треба. Адже попереду було десять кілометрів. Звичайно Нечай плив поруч з Костем Арабаджі. Той часто заривався,

І Нечаєві доводилося стримувати його. Він знав, що треба розподілити сили. Інакше видихаєшся.

Але справитися з Костем було нелегко. Капітан-лейтенант і то насилу тримав його в шорах. Костеві здавалося, що з ним поводяться, як із салаженям, от і викидав коники, йому не терпілося якомога швидше дорватись до справжнього діла.

Свою досаду він зганяв на Сені-Сенечці. І в кого Сеня вдався такий? Сором'язливий, як дівчина. І завжди всім задоволений, усе його влаштовує. Не хотів би він мати такого напарника.

— Не турбуйся, я охоче візьму його в напарники, — сказав Нечай. — Якщо, певна річ, він не заперечує.

— Як? — Кость сторопів. — Ти це серйозно, Нечай? А як же я буду?..

— Я тобі теж не підійду, — відповів Нечай. — Ти сам казав, що я з обережних.

— Дарма, ми з тобою порозуміємося, — пообіцяв Кость, упевнений, що Нечай жартує. З ким його рівняють, із Шклярем? Адже на них чекає ризиковане діло, сам капітан-лейтенант казав, і Нечаєві кращою напарника повік не знайти. За винятком, може, Гришки Трояна.

Перед Гришкою Трояном Кость торопів і пасував. Троян — ого! Людина!.. Кость визнавав його перевагу. Він навіть не ревнував Нечая до Гришки Трояна. Тим паче, що вони були земляки. Нечай — одесит, а Гришка Троян, як з'ясувалося, родом із Болгарських хуторів. А це, як поміркувати, та ж Одеса.

Від дачі Ковалевського до Пересипу, як пояснив Нечай, і то далі.

Припали Костю до душі й інші «діти» лейтенанта Гранта. Хлопці хоч куди. Фартовий народ. Вечорами Кость невилазно сидів у їхньому кубрику. Там завжди стояв дим стовпом.

А Нечаєві хотілося тиші. Він залишався з Сенею-Сенечкою. Любив слухати, як той стиха наспівує «Братайтеся з нами, з нами — козаками…» або: «У гаю, гаю вітру немає: місяць високо, зіроньки сяють. Вийди, серденько, я виглядаю…» Сеня-Сенечка знав безліч пісень, веселих і журливих, що брали за душу.

— Киснете? — Кость Арабаджі заглянув у кімнату. — Ходімо, досить уже валятися.

— Не хочеться, — відповів Нечай.

— А ти, Семене? Ходімо, капітан-лейтенант гітару привіз. Такий концерт влаштуємо, що ого.

— Іншим разом, — Сеня-Сенечка відмовився. Не треба його просити. Але він не любить співати на замовлення.

— Вставай, чого там!..

— Не чіпляйся до людини!..

Нечай побачив Гришку Трояна, який з'явився у дверях. Гришка уже не вперше брав під захист Сеню-Сенечку, коли Кость до нього чіплявся.

— Не люблю я цього, — знову сказав Троян.

— Так я ж нічого… — Кость за звичкою почав виправдуватися. — Думав, їм скучно… Гаразд, хай залишаються. Ходімо…

Двері зачинилися. Меч ай знову відкинувся на подушку. А може, їм і справді краще було б піти до хлопців? Нечая завжди вабило до таких спокійних і сильних людей, як Гриша Троян. Але там був не тільки він… Хлопці курять, регочуть. Ні, Сеню-Сенечку він не залишить одного. Адже сам вибрав його в напарники. Отже, їм треба триматися разом.

Це сталося сьогодні. Капітан-лейтенант сказав, що вже час укомплектовувати екіпажі, але неволити він нікого не буде, хай вони самі розберуться. Тоді Гришка Троян одразу сказав, що вони з Ігорком уже домовилися. А Нечай, коли прийшла його черга, назвав Сеню-Сенечку. Певна річ, якщо той не заперечує…

— Так… Мені, значить, ти не довіряєш? — Кость Арабаджі образився. — Уже від кого, а від тебе, Нечай, такого не сподівався.

— Дивак ти, Костю, — відповів Нечай. — Не міг же я назвати двох. Семен був твоїм кращим другом, а ти від нього відмовився. Хіба не так?

— Я хотів з тобою…

— І я б хотів… А хто з Шклярем буде?

— Я думав, ти мені товариш, — гірко усміхнувся Кость. — Дарма, не пропаду. У мене, може, і мало витримки, але ти, Нечай, ще пошкодуєш…

Нечай пригадав усю цю розмову. Невже правда була на боці Костя, і він, Нечай, виявився поганим товаришем? Адже Кость не раз його виручав. От і тоді, в Севастополі… Інші змовчали, а Кость виступив уперед і сказав кавторангу, що Нечай одесит. Кость — справжній друг.

Але й Сеня-Сенечка був чудовим товаришем. На нього завжди можна покластися. Такий не підведе. Тихий, скромний… Даремно Кость з нього кепкував. Сеня-Сенечка ще заткне його за пояс.

Потім Нечай думав про матір і сестричку. Він навіть не знав, чи дісталися вони до Баку. І про свого діда — як йому живеться самому? І про Ганнусю. Хоч би про що думав, а завжди в думках повертався до неї, і перед ним поставало дівоче обличчя з припухлими губами і родимкою на лівій щоці, розліталися коси, мелькали легкі прюнелеві туфельки… Туфельки з перетинками… Він чомусь пам'ятав навіть це. Ех, якби знати, де вона зараз?

За вікном вітер розгойдував руде фронтове небо, пропалене артилерійським вогнем, ніч повнилася сухим шарудінням, а Нечаєві усе вчувалися труби оркестру, що грав польку з підскоком і вальс-бостон на дощаній естраді того останнього довоєнного вечора, який вони провели разом з Ганнусею. От уже не думав, що цей вечір буде останнім. Ех!..

Та що уважніше він вдивлявся у дороге обличчя з родимкою, то при марнішим і нереальнішим ставало воно, розмите темрявою. І тоді він, втративши надію побачити його знову, засинав, а точніше, провалювався в сон, як у безодню, і вже ні про що більше не думав. У нього натруджено гули руки — так сильно він стомлювався.

Але наставав новий день, і все починалося спочатку.

Вранці, спускаючись до моря, вони завжди проходили повз довгий дерев'яний сарай,