Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

піонерські барабани. Допризовники випинали груди і намагались іти в ногу. Було тісно, гамірно і душно. Щохвилини утворювалась тиснява і щохвилини ж розсмоктувалась. Щоб згайнувати час у тисняві, підкидали старичків і активістів. Старички примовляли баб'ячими голосами. Активісти літали мовчки, з серйозними лицями. В одній веселій колоні Віктора Михайловича, що протовплювався на той бік, взяли за розпорядника і почали підкидати його. Полєсов дриґав ногами, наче блазень.

Понесли опудало англійського міністра Чемберлена, якого робітник з анатомічною мускулатурою бив картонним молотком по циліндру. Проїхали автомобілем три комсомольці у фраках і білих рукавичках. Вони знічено позирали на юрбу.

— Васько! — кричали з тротуару. — Буржуй! Віддай підтяжки!

Дівчата співали. Серед натовпу службовців соцзабезу ішов Альхен з великим червоним бантом на грудях і задумано гугнявив:

І від тайги до британських морів Армії нашої чутно грім!..

Фізкультурники за командою вигукували щось незрозуміле.

Все йшло, їхало й марширувало до нового трамвайного депо, звідки рівно о першій годині дня мав вийти перший у Старгороді вагон електричного трамвая.

Ніхто до ладу не знав, коли почали будувати старгородський трамвай.

Якось, двадцятого року, коли почались суботники, депозці й канатники пішли з музикою на Гусище і цілий день копали якісь ями.

Накопали дуже багато глибоких і великих ям.

Серед копачів бігав товариш в інженерному картузі За ним ходили з різнокольоровими жердинами десятники. Другого суботника працювали на тому самому місці. Дві ями, викопані не там, де треба, довелось знову засипати. Товариш в інженерному картузі налітав на десятників і вимагав пояснень. Нові ями копали ще глибше й ширше. Потім привезли цеглу, і з'явились справжні будівельники. Вони почали викладати фундамент. Далі все стихло. Товариш в інженерному картузі приходив ще інколи на спорожнілу будову і довго походжав по обложеній цеглою ямі, бурмочучи:

— Госпрозрахунок.

Він ляскав палицею по фундаменту і біг додому, в місто, затуляючи долонями замерзлі вуха.

Прізвище інженера було Треухов.

Трамвайну станцію, що її будування завмерло на фундаменті, задумав Треухов уже давно, ще 1912 року, але міська управа проект відхилила. Через два роки Треухов поновив штурм міської управи, але стала на перешкоді війна. Після війни на заваді стала революція. Тепер на перешкоді стали неп, госпрозрахунок, самооплатність. Фундамент на літо заростав квітами, а взимку діти влаштовували там льодові гірки.

Треухов мріяв про велике діло. Йому нудно було служити у відділі упорядкування Старкомгоспу, лагодити узбіччя тротуарів та складати кошториси на афішні тумби. Але великого діла не було. Проект трамвая, знову поданий на розгляд, поневірявся у вищих губернських інстанціях, ухвалювався, не ухвалювався, переходив на розгляд до центру, але незалежно від ухвали чи неухвали припадав пилом, бо ні в тому, ні в другому разі грошей не давали.

— Це варварство! — кричав Треухов на дружину. — Грошей нема? А переплачувати на візників, на гужовий перевіз товарів на станцію є гроші? Старгородські візники деруть з живого і з мертвого! Розуміється, монополія мародерів! Спробуй-но пішки з речами за п'ять верстов на вокзал пройтись!.. Трамвай сам оплатить себе за шість років!

Його бляклі вуса гнівно обвисали. Кирпате лице ворушилося. Він виймав із столу надруковані світлописом на синьому папері рисунки і сердито показував їх дружиш в тисячний раз. Тут були плани станції, депо і дванадцяти трамвайних ліній.

— Чорт з ними, дванадцятьма. Заждуть. Але три, три лінії! Без них Старгород задихнеться.

Треухов фиркав і йшов у кухню пиляти дрова.

Всі господарські роботи удома він виконував сам. Він сконструював і побудував люльку для дитини та пральну машину. Перший час сам прав білизну, пояснюючи дружиш, як треба ходити коло машини. Щонайменше п'ята частина платні йшла у Треухова на передплату іноземної технічної літератури.

Щоб звести кінці з кінцями, він кинув курити.

Потяг він свій проект і до нового завідувача Старкомгоспу Гавриліна, якого перевели до Старгорода з Самарканда. Почорнілий під туркестанським сонцем новий завідувач довго, але без особливої уваги, слухав Треухова, неуважно перегорнув усі рисунки і за останнім сказав:

— А от у Самарканді ніякого трамвая не треба. Там усі ішаками їздять. Ішак три карбованці коштує — дурниця. А бере на себе пудів десять!.. Маленький такий ішачок, навіть дивно!

— От це й є Азія! — сердито сказав Треухов. — Ішак три карбованці коштує, а згодувати йому треба тридцять карбованців на рік.

— А трамваєм вашим ви багато на тридцять карбованців наїздите? Триста разів. Навіть не щодня за рік.

— Ну, і виписуйте собі ваших ішаків! — закричав Треухов і вибіг з кабінету, грюкнувши дверима.

Відтоді новий завідувач, зустрівши Треухова, ставив йому завжди глузливі запитання:

— Ну що, ішаків випишемо чи трамваї побудуємо? Обличчя Гавриліна було схоже на гладко обстругану редьку. Очі лукавили.

Місяців за два Гаврилін викликав до себе інженера й серйозно сказав йому:

— У мене тут планик намітився. Мені одне ясно, що грошей нема, а трамвай не ішак — його за троячку не купиш. Тут матеріальну базу підводити треба. Практичне розв'язання яке? Акційне товариство! А ще яке? Позика! Під проценти. Трамвай через скільки років може себе оплатити?

— З дня пуску в експлуатацію трьох ліній першої черги — через шість років.

— Ну, скажімо, через десять. Тепер — акційне товариство. Хто увійде? Харчотрест, Маслоцентр. Канатникам трамвай потрібен? Потрібен! Ми до вокзалу вантажні вагони пустимо. Отже, канатники! НКШ, можливо, трохи дасть. Ну,