Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

class="p1" style="">За півгодини Негук та його дядько Гадікван увійшли до кімнати, де лежав приречений. Вони йшли неохоче; їх провадив Ганс із рушницею в руках.

- Негуку,- сказала Едіт,- ми не заподіємо біди ані тобі, ані твоєму людові. Нам треба від вас лиш одного: щоб ви сиділи, слухали й намагалися все зрозуміти.

Тоді Майкл Денін, засуджений на смерть, прилюдно зізнався в своєму злочині. Едіт записувала все, що він казав, індіяни слухали, а Ганс вартував біля дверей, щоб свідки часом не чкурнули.

Ось уже п’ятнадцять років, оповідав Денін, він не був на батьківщині і весь час мав на меті роздобути якнайбільше грошей, вернутися додому й забезпечити матір, щоб вона не бідувала на старість.

- А хіба на це стало б тисячу шістсот доларів? - вів далі він.- Мені потрібне було все золото, всі вісім тисяч. Тоді б я міг вернутися додому паном хоч куди. От я собі й думаю: що може бути легше, як перестріляти вас усіх, заявити в Скагвеї, що то індіяни таке втяли, а самому податися до Ірландії? Надумав так та й узявся до діла. Але, як сказав би Гаркі, відрізай шматок на свій роток. Я спопав завеликий шмат, от і вдавився. Оце вам і все моє признання. Лихий мене підневідив, але тепер, коли воля божа, я спокутую свій гріх.

- Негуку й Гадікване,- звернулась Едіт до індіянів,- ви чули слова білого чоловіка. Вони записані ось на цьому папері, а ви маєте поставити отут значки. Коли прийдуть сюди білі люди, вони глянуть на цей папір і побачать, що ви чули його слова.

Індіяни поставили хрестики проти своїх імен і дістали запросини прибути з усім своїм плем’ям, щоб бути свідками того, що станеться далі. По тому їм дозволено відійти.

На хвилю реміння на Денінових руках попустили, аби він міг підписати документа. В кімнаті запала тиша. Ганс не знаходив собі місця, Едіт також нервувалася. Денін лежав горілиць і дивився на стелю із зашпакльованими мохом шпарами.

- Авжеж, тепер я спокутую овій гріх перед господом,- промурмотів він і, повернувшись до Едіт, попросив: - Почитай мені ще з тієї книжки.- Тоді спробував пожартувати: - Може, як слухатиму, то забуду, що лава боки муляє.

День, на який призначено страту, видався ясний і холодний. Термометр показував двадцять п’ять градусів нижче від нуля. Крижаний вітер прошивав до самих кісток. Уперше по багатьох тижнях Денін підвівся з лави. Його м’язи так довго не напружувалися, тіло так відвикло стояти, що він насилу тримався на ногах. Він хитнувся вперед, тоді назад, заточився і вхопив Едіт зв’язаними руками, щоб не впасти.

- У мене аж голова обертом іде,- мляво всміхнувся він, а за мить додав: - Ох, і радий же я, що все це скінчилося. Клята лава заледве не доконала мене, їй-бо.

Коли Едіт надягла йому хутряну шапку й відкотила навушники, він засміявся й мовив:

- Навіщо це?

- Надворі мороз,- відповіла вона.

- А хіба за десять хвилин бідолашному Денінові не байдуже буде, відморожені в нього вуха чи ні? - запитав він.

Едіт напружувала всю свою волю перед останньою пробою, і Денінове зауваження вразило її в саме серце, вона мало не втратила самовладання. Досі вона жила в якомусь примарному світі, наче вві сні, а сувора правда його слів примусила її розплющити очі на довколишню реальність. Ірландець помітив її розпач.

- Я схвилював тебе своєю дурною балачкою, пробач мені,- мовив він із жалем.- То я так собі. Нині великий день для Майкла Деніна, і він веселий, як жайворонок.

Він бадьоро засвистав, але посвист його скоро урвався на жалібній ноті.

- Шкода, що немає панотця,- сказав він задумливо, проте зразу ж додав: - Ну, та Майкл Денін занадто бувалий вояк, щоб думати за перину, лаштуючись у похід.

Він так ослаб і відвик ходити, що за порогом вітер мало не збив його з ніг. Едіт і Ганс ішли побіч, підтримуючи його, а він усе жартував, намагаючись підбадьорити їх, і споважнів аж тоді, коли став докладно пояснювати, як переслати його золото матері до Ірландії.

Вони вибралися пологим узвозом на галявину між деревами. Там, круг бочки, переверненої догори дном на снігу, повагом чекали всі сиваші на чолі з Негуком та Гадікваном. Ціле селище, навіть з немовлятами та собаками, прийшло подивитися, як білі люди виконуватимуть свій закон.

Неподалік видніла яма, що її Ганс викопав загодя в мерзлому грунті, розігріваючи його багаттями. Денін діловито оглянув усе: могилу, бочку, мотузку, зачеплену за сучок, перевірив, чи не затонка вона і чи міцний сучок.

- Добре зроблено, Гансе. Я сам краще не втяв би, коли б довелося лаштувати все це для тебе.

Він голосно зареготався з власного дотепу, але Гансове бліде, понуре обличчя немов закам’яніло. Здавалося, ніщо не могло його оживити - хіба що сурма страшного суду. Ганс почувався кепсько. Він досі не уявляв собі, як важко спровадити свого ближнього на той світ. Едіт хоч уявляла, однак від того завдання її не легшало. Вона боялася, що не зможе витримати до кінця. Її раз по раз опановувало бажання заплакати, закричати, впасти в сніг, затулити обличчя руками й утекти, кинутись наосліп до лісу, куди завгодно, світ за очі. Тільки величезним напруженням волі Едіт присилувала себе триматися рівно й робити все, що було потрібно. І подумки вона все дякувала Денінові, бачивши, як він силкується їй допомогти.

- Підсади мене,- сказав Денін Гансові, вилазячи на бочку.

Він нахилився, щоб Едіт легше було накинути зашморг йому на шию, тоді випростався, чекаючи, поки Ганс прив’яже мотузку в нього над головою.

- Майкле Деніне, маєш ти щось сказати? - чітко запитала Едіт, хоч голос її тремтів з напруження.

Денін потупцяв на бочці, збентежено дивлячись собі під ноги, як людина, що вперше в житті має виголосити промову, й відкашлявся.

- Я радий, що все це скінчилося,- сказав він.- Ви повелися зі мною по-християнському, і я щиро дякую вам за вашу добрість.

- Хай прийме тебе господь, розкаяного грішника! - дзвінким голосом промовила Едіт.

- Атож,- глухо сказав він у відповідь.- Хай прийме мене господь, розкаяного грішника.

- Прощай, Майкле! - скрикнула Едіт, і в голосі її забринів