Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

же він побачив частину стола, за яким сиділа граф'янка і всі найближчі особи. Мавка й Іван були обернуті до нього плечима. Він приглянувся докладно і скривився з досади та обурення:

- Слово гонору... вона хлопський борщ хлепче!.. Стид і ганьба! Тьху!

Жебрак плюнув у свою діру так сильно, що на хвильку заступив собі світло власною слиною.

Розсівся в сіні вигідно, намацав у кишені револьвер і, тримаючи його в руці, став безупинно позирати на Івана й мавку й ссати вухом кожне слово й кожний шелест, який до нього йшов з долини...

 

 

IV

 

 

Якраз тоді, коли Пенкальський став дивитися з-під стріхи на долину і громада забавлялась якнайкраще, старий Куценко шепнув Іванові:

- Сину, я хотів би сказати слово до людей... Але боюся... Так багато гостей... Напевно забуду язика в роті... Може б, так ти сказав гостям кілька слів... за себе й за мене...

Іван послухав батька. Та заки почав говорити, мавка нахилилася йому до вуха й шепнула:

- Прошу нічого не згадувати про мене... Рішуче прошу...

Коли Іван з видимим жалем на те згодився, мавка знов йому сказала тихо:

- Після тебе я говоритиму. Але перше всього обіцяй мені сказати «так» на все, що я скажу.

Іван одповів шепотом:

- І без того попередження будь вічно певна мого «так» на все, що ти скажеш і зробиш.

Іван устав і дав знак. Усе втихло.

- Чесна громадо, дорогі гості! - говорив Іван,- Нинішній празник - це великий день у житті нашого села. Цей день великий не через мою матуру, бо то мій іспит - це моя приватна, особиста річ, замала, щоб через неї спрошувати все село в гостину. Нинішній день святочний також не через ті страви й напитки, що стоять на столі. Бо тілесна пожива, хоч би й найліпша,- це марна, нужденна річ у порівнянні з душевною поживою. Зараз я про це скажу. Я був проти того, щоб мою матуру оголошували дзвонами, бо навіщо непотрібно лякати людей, та наражатись на докори і на смішність? Але мій батько перший раз у своїм житті почув у своїм серці таку велику радість, що не знав, як її інакше висловити. Мій батько три роки мав тяжку гризоту через мене. І через ту гризоту, як самі бачите, його волос побілів, як сніг...

У тому місці Іванів батько закрив собі очі хустинкою, а жінки здебільша з розжаління прослезилися.

Іван говорив далі:

- В сьомому класі здавалося мені, що я не скінчу гімназії. Я виступив з школи та хотів господарювати. Але батько сказав мені: «Або вертай до гімназії, або я не хочу тебе знати».

І хто знає, чи сьогодні ми сиділи б тут так гарно разом, якби батько не уперся при своїм? Я в житті хитався та ломився, загубив дорогу. А мій батько просто йшов, був неподатний і твердий, як та скала.

Каже приповідка: нема зла, щоб на добро не вийшло. І якраз через ту його твердість, а навіть жорстокість зі мною, я не змарнувався, не пропав. Тому нинішній празник це передовсім побіда мого батька, це його велике свято, так, дорогі громадяни, коли батько свою мету осягнув, його тверде серце розтопилося, як віск, і він почав радіти, як мала дитина, і з радості велів у дзвони бити та готов частину майна віддати, щоб ціла громада могла тішитися разом з ним.

Сьогоднішній празник - це велике громадське свято, бо перший раз у житті села громадяни засіли тут разом як зичливі приятелі, як брати і як діти великого українського народу.

Коли Іван подякував граф'янці, парохові й учителеві та всім громадянам за їхній прихід на празник, піднялася з місця мавка.

- Дорогі громадяни!

Я не вмію говорити так гарно, як пан Куценко, але так само щиро, як він говорив до вас, так само щиро і я вам скажу усе, що моя душа почуває. Я прийшла поміж вас, бо мої предки належали колись до українського народу, і я тепер хочу направити їхній промах. А на доказ того, що я хочу любити український народ не словами, але ділами, я на початок постановила зробити ось що: пан Іван Куценко буде так добрий завтра списати бідних селян, котрі або не мають хат або їхні хати перестарілі, спорохнявілі, а я відступлю їм безплатно частину свойого лісу, щоб вони поставили собі гарні хати. Це на початок. Пізніше я допоможу землею безземельним і малоземельним селянам. А перше всього з мого дерева збудуєте нову, велику читальню.

Гості, котрі привикли до того, що їм ніхто у житті ніколи нічого не дав, але всяка біда дерла з них не раз останню свиту, а взаміну за те давала штовханці й наругу, почувши такі слова, сиділи, як оторопілі, й позирали на ту русяву, сонцем озолочену істоту, що балакала їм такі дивні речі...

І мавка говорила:

- А тепер вам виявлю свою найбільшу тайну, якої досі я нікому не зрадила. Отже, я бажаю вам усім добро творити, бо люблю вас усіх з найглибшої любові до одного з-поміж вас Івана Куценка, за якого хочу вийти заміж.

Мов колоски пшеничного лану, погладжені неждано супротивним подувом вітрів, так людські голови хилилися в один, то другий бік, то знов докупи стулювалися під несподіваним розкішним тягарем усіх тих чародійних слів. При тім всі мовчали, наче зачаровані, та лиш на мавку споглядали, мов на казкову, світляну з'яву, то знов допитливими, недовірливими очима кидали одні на других. Тільки Юрко Шумський, той, що у Канаді був п'ятнадцять літ, пошепки озвався до сусіда:

- Куме... мені видиться, що я у білий день маячу...

- Я теж,- одшепнув Прокіп Шкряба, його шваґер.

Тут піднявся Кость Єгомость і промовив:

- Ясновельможна панно граф'янко й дорогий Іване!

Дивлюся я, старий, на вас обоє, та й мені молоді літа нагадуються. Ей, давні то часи! Бувало, пам'ятаю так, як нині, моя небіжка-мати, нехай з богом спочиває, кужіль пряде та й мені, маленькому, розказує казку про лицаря, що п’явся на коні на скляну гору, бо там наверху сиділа прегарна царівна. Сто разів лицар з скляної гори з конем на землю скотився, аж сто першим разом виїхав на вершок гори і здобув собі ту царівну за жінку. Отже, чесні гості, проти чого я це говорю? Така-то та напрочуд гарна, світловолоса, ангельсько добра царівна на вершку скляної гори,